15. Схід сонця

Селище ще спало, коли перші тіні вийшли з туману.

Не як розбійники. Не як селяни. Вони йшли строєм — нерівним, втомленим, але з тим самим напруженням у плечах, що лишає лише одне враження: ці люди билися. І не один раз.

Лілія зупинилась біля відра з водою, не донісши його до порога. Авелій стояв у тіні під вишнею, мов приріс до землі.

Перший голос пролунав з-під каптура:

— Село! Не лякайтесь. Ми не для грабунку. Ми не палитимемо ваші хати.

У центр вийшов кремезний чоловік у подертій, але колись військовій мантії. Його голос був чистим, як лезо:

— Ми — не просто жменька втомлених вояків. Ми — голос тих, кого заглушили. Ми — перший легіон правди.

Натовп почав збиратись. Сусіди — хтось босоніж, хтось зі смолоскипом, хтось просто виглянув з-за тинів.

— Ми йдемо не заради грабунку. Ми йдемо в ім’я того, кого було зраджено. Першого сина Імперського двору. Наслідника, що зник — та не загинув.

Авелій стиснув пальці на рукаві. Лілія дивилась на нього з-під брови. В її очах — ні запитання, ні осуду. Лише спокійна присутність.

— Його ім’я — Авелій, — продовжував чоловік. — Нам казали, що він зрікся. Що втік. Що слабкий. Але хіба ви бачили його тіло? Чули його слова зречення?

Пауза. Натовп мовчав. І ця тиша була гучнішою за вигуки.

— Їх не було. Бо він живий. І ми — ті, хто знає це. Ми несемо його ім’я. Ми — його меч до того, як він заговорить.

Авелій зробив крок назад. Один. Майже нечутно. Але Лілія поклала руку йому на зап’ясток. Зупинила. Тихо.

— Ми несемо стяг, що впав у багнюку, — сказав воїн. — І підіймаємо його. Не в ім’я кривавої помсти. А в ім’я справедливості.

— Ми не зрадники, — хором повторили кілька вояків.

— Ми — останні вірні. І коли настане день, ви згадаєте: все почалось не в палаці. А тут. Імперія — не мури й не трон. Це — ми. І ми не забули.

Тиша знову. А потім — поступовий рух: вони не стали ночувати. Лише лишили свій слід — і пішли далі, мов лезо, що порізало простір.

Увечері Авелій сидів мовчки біля печі. Лілія розводила чай, але не питала. Вона знала: коли слова будуть готові, вони прийдуть самі.

— Вони думають, що я порятунок, — прошепотів він нарешті.

— А ти думаєш, що ти — прокляття, — відповіла вона м’яко.

Він не заперечив. Лише вперся поглядом у стіну.

— Але ти — просто людина, — додала Лілія. — Яка бачила занадто багато. І не втратила серце.

Він опустив голову.

— А якщо серце — це і є слабкість?

— Тоді хай буде слабким. Бо воно тримає тебе тут. А не на тому троні, де всі говорять про честь — і забувають про людей.

Авелій мовчав.

Бо говорити — це приймати.

А він поки… не був готовий.

Але вогонь у печі горів. І десь там, на обрії, уже здіймався пил — за першим легіоном правди.

Вечір пах димом і травами. Лілія сушила пелюстки липи на глиняній плиті, а Авелій перемішував мазь з календули, коли у двері постукали.

Не так, як селяни. Не так, як сусіди. Стук був глухий, але точний. Трохи надто рішучий, щоб бути просто ввічливим.

— Я відкрию, — сказав Авелій.

За порогом стояли троє. Один — кремезний, з вузлуватими руками і вицвілою накидкою легіонера. Другий — молодий, нервовий, з обвітреним обличчям і рукою на руків’ї кинджала. Третя — жінка з глибокими зморшками, одягнена просто, але очі… очі були як у людини, що бачила столиці горіти.

— Ми шукаємо цілителя, — мовив старший. — Кажуть, він тут.

— Тут, — відповів Авелій спокійно. — Але рани — не завжди лише тілесні.

— І не завжди ми — лише подорожні, — озвалась жінка. — Скажемо прямо: ми — з Легіону Правди. Чули про нього?

Він кивнув. І запросив жестом.

Вони увійшли. Лілія тихо принесла воду і відійшла в тінь, не мовивши ні слова, лише уважно слухаючи.

— Ми йдемо через села, — продовжив кремезний. — Збираємо тих, хто не боїться говорити. Хто ще пам’ятає ім’я Авелія — першого сина Імперії.

Авелій на мить затримав погляд на його обличчі, але не сказав нічого.

— Чимало хто вважає, що він зник. Що мертвий. Але ми знаємо, що ні. Він живий. Просто… або втік, або ховається. Не судимо. Усе одно — він наш єдиний шанс.

— Якщо не він — хто? — додав молодший. — Брат його вже не той. Столиця розривається між Радою, що продає титули, і армією, що знову хоче влади.

Жінка вклала слова, як цвях у домовину:

— Справедливості більше не лишилось. Тільки надія. І вона — на того, хто був вихований батьком, але не став як батько. На того, кого ім’я не зробило монстром.

— Ви хочете, щоб він повернувся? — спокійно спитав Авелій.

— Ми хочемо, щоб він згадав, ким є, — відповіла жінка.

Мовчанка.

Вогонь тріснув у печі. Лілія переставила глечик. Повстанці дивилися на господаря з якоюсь повагою — не як на простого цілителя. Може, від його манери, може — від тону голосу. Може — через те, як сидів.

— А ви? — спитав старший. — Ваше ім’я — таке саме. Ви… Авелій?

— Авелій, — підтвердив він. — Та це лише ім’я. Я — не принц. Я — травник. Чоловік, який щодня зцілює, а не судить.

Жінка кивнула повільно.

— І все ж… дивно. Ви говорите так, як він мав би. Як його вчив великий Еліос. Не з мечем. А з розумом.

— Умію слухати, — тихо відповів Авелій. — А світ тепер мало слухає. Більше кричить.

— І все ж… — мовив старший, встаючи, — якщо почуєте десь про нього… скажіть, що його шукають не заради трону. А заради людей.

— Ми лишимо вам знак, — додав молодший і витяг тонку срібну шпильку з гербом старого дому. — Якщо він побачить — знатиме, що ми були.

Авелій прийняв її мовчки.

Коли двері зачинились і в темряві лишились лише вони з Лілією, вона спитала тихо:

— Ти зараз брехав?

— Я казав правду. Але не всю.

Він обертав шпильку в пальцях. Вона світилась блідим світлом у вогні. А за вікном уже шепотіли дерева — наче вірили: щось повертається.