14. Неспокійні чутки

Це почалося з базару.

Спершу — майже непомітно. Як тріщина в глечику: спершу не звертаєш уваги, а потім вона стає дверима для всієї води світу.

Лілія саме торгувалась за груші, коли Авелій помітив жінку в темно-синій накидці. Вона стояла біля прилавку із сіллю, мовчазна й надто спокійна. Її погляд двічі ковзнув по Лілії — наче хтось, хто пригадує старий портрет. Потім — нахил до продавчині. Слова, яких ніхто не почув, але всі відчули.

Авелій тоді не надав значення. Але серце злегка стиснулось. Неначе вітер приніс не запахи сільського обіду — а порох із далекої зали тронної кімнати.

Наступного ранку він саме перебирає сушений чебрець, коли з подвір’я чується повільна, важка хода. Староста Людовик де Ла Моль з’являється у дверях, ніби прокурор на сповіді.

— Пане Авелію, — каже повільно. — Хочу… дещо уточнити.

Авелій підвів погляд. Спокійно. Можливо, навіть надто.

— Слухаю.

Староста скинув капелюха. Став біля лавки. Погляд — прямий, трохи змучений, але не злий.

— Сеньйора з Валлеона. Вона тут проїздом. Сказала… що впізнала вас. Що ви “тримали меч, ще коли в неї були бальні сукні”. Вона бачила, як ви йдете. Каже, так ходять тільки ті, хто звик командувати.

Пауза.

— І вона не єдина. Всі в селі звикли до вас. Але… щось у вас не те. Мова. Постава. Очі. Ви не та людина, за яку себе видаєте.

Тиша зависла, мов напнутий лук.

Авелій повільно закрив банку. Клацнула кришка. Він підвівся, витер руки об лляну серветку й став рівно, не агресивно — але так, як стають ті, хто звик, що їх слухають.

Його голос змінився. Став глибшим. Спокійним. З тією металевою ноткою, яку не здобувають у селі.

— Сеньйора з Валлеона помилилась. Багато хто має поставу. Багато хто має мовлення, навчання, манери. Але це ще не доказ. Це — лише відгомін минулого. Можливо, чийогось. Не мого.

— Але…

— Ви просили мене лікувати старих — і я лікував. Ви казали прибити дах на ратуші — і я прибив. Моя дружина садить вишні, пече хліб і не питає, чи я колись мав корону. Бо тут — ми рівні. І якщо ви хочете знати, ким я був — краще подумайте, ким я є тепер.

Староста кліпнув. Уперше за довгий час — виглядав невпевнено.

— Але якщо… якщо раптом ви все ж не той, за кого себе видаєте…?

Авелій злегка усміхнувся. Без насмішки. Спокійно.

— То, може, в селі з’явився хтось, хто знає, як захистити його, якщо буде потрібно.

Тиша розчинилась у повітрі.

Староста кивнув. Один раз. Глибоко. І мовчки пішов.

Авелій не рухався. Лише дивився услід.

А десь на горищі — знову зашурхотіло. Як щось старе, що ще пам’ятає ім’я, яке більше не вимовляють уголос.

Лілія стояла в тіні дверей. Вона не перебивала. Лише слухала. А коли староста зник у кінці доріжки, повагом ступаючи в траву, вийшла мовчки, як тінь за плечем спогаду.

Авелій стояв нерухомо. Пальці ще трималися за краї столу, мов не довіряли землі під ногами.

— Ти щойно говорив… як імператор, — сказала Лілія тихо.

Він повільно обернувся. Його обличчя було спокійним, але не легким. Очі — не пусті, але й не ясні.

— Я не збрехав, — мовив нарешті. — Але й не сказав правди.

— І все одно… — Лілія підійшла ближче, — ти говорив, як тебе вчив батько.

Авелій заплющив очі. Цей жест був не втечею — швидше, як ковток чогось гіркого. Спогад? Розуміння?

— Мабуть, ми не можемо втекти від того, що в нас виросло, — прошепотів.

— Але ми можемо виростити щось своє, — сказала вона, беручи його за руку.

Її дотик був теплий, але в ньому вже ховалась тривога. Вона відчула те, чого ще не вимовлено.

Та цього разу в очах Авелія не було ні тривоги, ні спокою. Там жевріло щось інше. Тонке. Точне. Як ніж, що ще не впав — але вже у повітрі.

— Ти щось почув, — сказала вона.

Він мовчав, дивився кудись крізь неї, у далеч.

— Валлеон, — прошепотів він. — Вона згадала Валлеон.

— Це прикордонна область, так?

Він кивнув.

— Там досі залишились роди, що прагнуть повернення влади. Прагнуть союзу з імперією. Прагнуть… трону. І таємниці там коштують більше, ніж золото. Якщо хтось дізнався… Якщо вони знають…

— То?

— То нас можуть знайти не через правду. А через ціну, яку за неї заплатять.

Того вечора до криниці, що стояла край села, між яблунею та похиленим хрестом, підійшов чоловік, якого в цих краях майже не бачили. Сутінки ковтали обриси, але його постать не губилась у темряві — мов тінь старого дуба серед молодих кущів. Сивий, із бородою, що спадала хвилею на груди, з плечима, ніби вирізаними з каменю, і важкою ногою, яка трохи шкутильгала. При кожному кроці його права ступня наче згадувала війну — глухо била в землю, наче запізнілий барабан битви, яка давно відгриміла.

Авелій стояв біля колодязя, тримав в руках дерев’яне відро на мотузці. Не піднімав, не опускав. Просто тримав, занурений у думки, як останнім часом часто бувало. Очі його не дивились на воду, а крізь неї — мовби на щось глибше, що не можна було витягти відром.

— Не думав, що побачу вас тут, Ваша Високосте, — сказав старий несподівано. Голос його не був ні гучним, ні владним, але в ньому звучала правда. Чиста, пряма, як стріла.

Авелій здригнувся. Відро вислизнуло з рук. З плюскотом упало у воду, розбивши дзеркало поверхні.

Він не озвався одразу. Не рухався. Лише повільно підвів очі — і зустрів погляд, який не бачив давно. В ньому не було ані сільської цікавість, ані підозри, ані благоговіння. Тільки пам’ять. І визнання.

— Я помилявся тоді, — продовжив старий, не підходячи ближче. — Думав, ви з тих, хто командує ззаду. Хто виглядає добре у шовку, але не знає, як пахне земля під ногами вбитих. Але ви... витягли мене з-під уламків укріплення біля мосту. Коли мене засипало. Відірвало половину ноги. А ви все одно витягли.

Авелій опустився на лаву, що стояла біля криниці. Повільно. Мовби тіло згадувало не стільки втому, скільки вагу спогадів. Провів рукою по волоссю, відкинув назад пасма, змочені вечірнім потом і думками.