13. "Мова квітів"

Весна в селі приходила не як королева з фанфарами — а як дитина, що прокидається на світанку й боїться розбудити матір. Тихо, з обережністю. Земля ще парувала сном, дерева ще не вірили, що зима минула. Але в повітрі вже з’явилось щось нове — не запах, не звук, а відчуття: зараз щось виросте.

Авелій відчув це першим.

Після одного з дощів він вийшов на ґанок і помітив, як крізь камінь біля доріжки прорізався зелений паросток. Маленький, впертий. Зовсім такий, як думка, що народжується після довгої тиші.

Наступного ранку Лілія поклала на підвіконня фіалку. Маленьку, з ледь вловимим ароматом — як згадка про дитинство, яка не хоче зникати. Без слів, без пояснень. Просто — фіалка. І тиша.

Він не спитав. Але на наступний день залишив на тому ж підвіконні гілочку розмарину — не свіжу, ні. Ту, яку носив у кишені в день, коли вони залишили столицю. Лілія не подивилась прямо — але пізніше, коли йшла з дому, забрала її з собою, не сказавши ані слова.

З того дня почалась мова, яку вони вигадали самі. Без жодного наміру.

Гілочка шавлії — “будь сильною, я вірю в тебе”.
Лист подорожника — “якщо болить, я тут”.
Тонка стеблина полину — “я теж боюсь, але не відступаю”.
Сон-трава — “я знаю, що ти втомилась. І я оберігатиму тебе уві сні”.

Одного вечора, за вечерею, він знайшов у своїй тарілці квітку м’яти, сплетену разом із пелюстками нагідок. Він глянув на Лілію. Вона лише злегка кивнула.

— "Свіжість. Турбота. І трохи захисту", — сказав він, перекладаючи значення, як хтось, хто давно забув, як це — читати між рядками.

— "І натяк на те, що я сьогодні варила борщ занадто довго", — відповіла вона з усмішкою.

Це була їхня мова — не про те, що сталося. А про те, що залишалося в середині.

Бо як сказати: я боюсь, що ти одного дня захочеш повернутись?

Або: я досі не вірю, що це не сон?

Або: ти для мене — більше, ніж я вмію висловити?

Можна було залишити на порозі кілька квіток календули. Або загорнути суху м’яту в шматок тканини й покласти під подушку. І цього було досить. Бо навіть після тронів, рад, зрад і болю — двоє людей можуть залишатись поруч, якщо між ними цвітуть квіти.

Навіть якщо це просто пелюстка, забута в кишені.

Одного разу, коли небо тяглося за обрій, а тінь від яблуні ставала довшою, ніж сама гілка, Лілія поклала біля миски з водою дві квітки.

Гілочка жасмину — її аромат ледь відчувався, але він завжди приходив несподівано, як спогад: "Ти змінився."
І поруч — крихітна незабудка, така синя, що аж боляче було дивитись: "Але я пам’ятаю тебе таким, як ти був."

Він знайшов їх тоді, коли вже був готовий мовчати весь день. Але, побачивши ті дві квітки, не зміг. Замість слів — знову квіти.

Верес — той, що росте на межі поля і лісу: "Ти мені потрібна."
Біла конюшина — проста, як хліб, і ніжна, як її дотик до чола: "Мир і відданість."

Він не знав, як ще сказати, що без неї усе розпадається — навіть земля під ногами. Але квіти знали.

Так минали дні.

Селяни питали, дивуючись:

— А чому в тебе, пане Авелію, в кошику завжди свіжа м’ята, коли ти йдеш до коваля?
— А чому у Лілії щоранку в косі нові пелюстки? І щоразу інші?

Але вони тільки усміхались.

Бо кожна квітка — це не прикраса. Це фраза без звуку. Це лист без конверта. Це спогад, який ніхто не вирве.

Їхня мова — тиха, як ранкова роса, і точна, як перший біль. Вона народжувалась не з потреби приховати — а з бажання зберегти.

І коли хтось з села кликав його травником, а її — пані з вишнями (бо вона садила ті дерева під кожним вікном, як обіцянку, що весна повернеться), вони не заперечували.

Бо інші не розуміли.

Але й не мали розуміти.

Це було їхнє. І тільки їхнє. Як пахощі нічної фіалки, що з’являється лише тоді, коли світ замовкає.  

І лише одного разу, коли сонце вже схилилось до вечірнього відпочинку, в їхні двері постукали — тричі, як у цьому селі заведено. Відчинив Авелій, і перед ним стояла бабця Розалія, зі своєю вічною хусткою та руками, що пахли квашеними яблуками й лавандою.

У її зморшкуватих пальцях — невеликий, трохи розтріпаний букетик звіробою.

— Щоб не хворіли, — сказала вона просто. — А ще… звіробій — від злих духів. Але ти сам виглядаєш, як той, хто їх відганяє.

Авелій не одразу відповів. Просто взяв букетик, ніби це було щось більше, ніж трава. Можливо, в цьому й було більше: довіра. Прийняття.

Після того Лілія ще довго сміялась, загортаючи рушник у комір сорочки:

— Уявляєш? — шепотіла вона в ліжку, коли світ стишався. — Нас тепер охороняє звіробій.

— І бабця Розалія, — додав він, уявивши, як вона стоїть біля порогу зі своїм кошиком, ніби стражниця між цим світом і тим, що за ліанами.

Лілія схилилась до подушки, і акуратно, не дивлячись, поклала під неї маленьку фіалку. Це вже стало звичкою — дрібний знак перед сном. І саме тоді, в напівтемряві, відчуваючи її дихання поруч, Авелій подумав:

Може, справжнє кохання — це не коли тебе чують.

А коли тебе читають.

Коли розуміють не слова — а тишу. Не жести — а квіти. Не клятви — а присутність.

Бо тиша теж говорить.

І їхня — розцвітала.

Том ішов, як завжди, на пів крока попереду — не тому, що знав дорогу, а тому, що не вмів чекати. Його кошик гойдався в такт крокам, а мотузка замість паска вже втретє розв’язувалась, та він не звертав уваги.

— Це — мати-й-мачуха, — сказав Авелій, зупинившись біля скромного кущика. — Нижній бік листа — м’який, як материнська долоня. Верхній — гладкий і холодний, як…

— Як староста Людовик, коли я вліз у його виноград! — радісно підказав Том.

— Саме так. Її листя використовують для настоїв від кашлю, але тільки після сушіння. Сирим — може бути шкідливо.