12. Знання трав

Ранок, ще сірий, мов недоспана думка, обгортав подвір’я легким туманом. Дим від ранкового вогнища сусідів завис у повітрі, а земля під босими п’ятами була вологою, як ранок після довгого сну.

Стук у двері — тричі. Несміливо. З повагою, якої не знайти в королівських коридорах. Авелій підвівся з-за столу, ковтнув ковток ще гарячого відвару — і пішов відчиняти. За останні тижні він навчився впізнавати на слух: кози, вітер, дерев’яна хвіртка, — і людську вагу сорому.

На порозі стояла дівчина. Вуста стиснуті, щоки — обвітрені, а ніс червоний не лише від холоду, а від сліз. У руках — кошик, зав’язаний хусткою.

— Мене тітка прислала… — вона говорила швидко, як ті, хто не хоче, щоб співрозмовник встиг відмовити. — Брат захворів. У нього гарячка. А ви… тут кажуть, ви знаєтесь на травах. Що колись… що ви лікували.

Вона не дивилась в очі.

Авелій не став уточнювати, хто і що казав. Лише мовчки кивнув і прийняв кошик. У ньому — кілька яєць, шматок старого воску, грудка тканини з домішкою овечої шерсті. Не як плата — як подяка. Вони в селі знали: допомога має ціну, але не завжди в золоті.

— Ви прийдете? — спитала вона майже пошепки.

Він вже вдягав плащ.

Дім був старий, ніби спогад, що не хоче зникати. Хата скрипіла при кожному русі, а двері рипіли, як бабця, що сварить час.

Хлопчик лежав на дерев’яному ложі. Щоки — як маки, дихання важке, а лоб блищав від поту. Матір сиділа біля нього — худорлява, з руками, згорнутими в молитву, навіть коли вони нічого не тримали. В її погляді — втома, втрата і безмежне «будь ласка».

Авелій не став говорити — він не був лікарем, і не носив білих шат чи знаків милості. Але пам’ятав руки старого Сіона, садівника, що вчив його, як не зламати квітку, коли береш її з коренем. І пам’ятав голос матері, яка шепотіла: будь добрим — це теж сила.

Він обережно намочив чисту ганчірку у відварі липи — обережно, мовби торкався не лоба, а дитинства. Змочив губи хлопчика теплою водою з медом. Перевірив дихання, пульс, ступні — і залишив біля ліжка глиняну миску з сухими травами.

— Це полин, бузок, чебрець, — нарешті заговорив. — Заваріть на пару, нехай вдихає. Пити — тільки воду, часто. Якщо температура зросте — покладіть мокрий рушник на груди. Завтра я прийду ще.

— Ви… — почала мати, але голос затремтів. Вона хотіла подякувати, а вийшло: ви хтось інший. Ви не сільський.

Авелій знову не відповів. Лише на мить затримав погляд на маленькому обличчі хлопчика.

«Імперія навчила мене, як боротися. А ти, малий, навчи мене, як лікувати». — подумав.

Він вийшов тихо. Без титулів. Без гербів. Лише з запахом чебрецю на руках.

Так тривало кілька днів. Селяни приходили — несміливо, наче боялись образити. Хтось з болем у плечі, хтось — із висипом, когось вкусила оса. Приносили хліб, ягоди, сушені гриби. Дякували обережно — бо не знали, ким він є.

А він не казав. Не хотів, щоб бачили в ньому кронпринца, що зійшов на землю з п’єдесталу. Не хотів викликати уклін чи страх. Хотів — щоб бачили чоловіка, який знає, як зняти жар, зробити мазь проти нариву, як заварити чебрець на ніч так, щоб навіть найгірший кашель не будив дитину.

І коли в селі почали шепотіти, що в того, що живе з краю, «руки добрі», Авелій просто дякував — і продовжував робити те, що міг.

Одного вечора, коли він перемішував м’яту з медом, Лілія дивилась на нього з-за столу. В її очах було і здивування, і ніжність.

Вона сміялась тихо, не насмішкувато — з любов’ю:

— Хто б подумав: спадкоємець трону — і знахар.

Авелій не відповів одразу. Лише глянув на свої руки — колись чисті й бездоганні, а тепер у подряпинах, в мазі, із запахом лісу. І сказав:

— Може, знахар — це все, ким я завжди хотів бути.

Лілія не засміялась цього разу. Її усмішка зникла, погляд став глибшим. Вона підвелась, підійшла ближче, торкнулась його плеча.

— Але ти не просто лікуєш, Авелію. Ти знову вибираєш. Ти міг обрати повернення. Війну. Золото. Ти міг повернути собі все — і більше. Але знову вибрав не владу. А життя.

Вона вдивлялась у нього, наче хотіла, щоб він сам це побачив.

— А це — різні речі, — завершила вона тихо. — Дуже різні.

Авелій нахилив голову, стискаючи баночку з маззю. І хоч нічого не сказав, та в глибині серця з’явився голос:
А може, справжній трон — це бути там, де тебе чекають. Не корона, а рука, яку ти не зрадив.

Одного разу, коли сонце тільки підіймалося над полями, вкриваючи росу золотим світлом, Авелій знову був на лузі. Вітер гойдав шавлію так, ніби щось шепотіло з-під землі. Листя було сріблясто-зеленим, пахло терпко й тепло — як дитинство, як літній вечір, як спогади, які ніколи не повернуться, але завжди живуть у запахах.

Він збирав її обережно, пальцями, що пам’ятали і пергамент, і сталеві руків’я. Але зараз — тільки трава, тільки ґрунт, тільки спокій.

Тоді поруч з’явився Іво. Старий, згорблений, із руками, що тримали лопату, як меч. Колись він бурчав: "Городські. Вони думають, що корова сама себе подоїть, а хліб росте на столах." А тепер просто стояв поряд. Мовчки. Дивився, як Авелій зрізав стебло за стеблом, і кожен рух був точний, неквапливий, ніби молитва.

— Добру руку маєш, — нарешті промовив Іво. Голос його був, як стара діжка — сухий, потрісканий, але міцний. — Видно, що не перший раз.

Авелій кивнув.

— Мати вчила? — ще одне питання, але вже не з підозрою. З людським теплом, яке рідко пробивалося крізь ґрунт сільської стриманості.

— Частково. А ще — садівник, колись давно. І… книги.

— Книги, — повторив Іво. — Ага. А головне — серце. Як людина лікує, то вона вже не чужа. Батько мій так казав. Він зцілював не гірше за попа, хоч і без хреста.

Тиша між ними повисла приємно. Не тисла — обіймала.

Авелій не поспішав відповідати. Тільки вдихнув глибше — шавлія пахла так, ніби могла врятувати цілий світ. Потім поклав кілька стебел у мішечок і сказав: