11. Перші кроки в селі

Перший ранок у селі був зовсім не таким, як ті, до яких звикли принци і принцеси, навіть ті, що втекли від корон.

Небо ще не розвиднілось, коли перші звуки прокинулись у дворі: хрипкий голос півня, брязкіт металевої балії, чхання коня, який обурено зустрічав новий день. Повітря пахло мокрою соломою, ще свіжим, не до кінця випеченим хлібом і такою втомою, яку не змиє жоден сон. Втомою, що була не з духу — а з тіла. Земною, твердою, як ґрунт під босими ногами.

У будинку, що їм дозволили зайняти на самому краю села, скрипіли вікна, ніби сперечалися одне з одним, коли вітер просився всередину. Хтось — чи то миша, чи то давній привид — шурхотів на горищі. А стіни, побиті роками та руками, зберігали запахи, шелести, навіть відлуння чужих молитов. Тут жили до них. Тут страждали, народжували, помирали. І тепер тут були вони — Авелій і Лілія, двоє тих, хто колись сидів на тронних аудієнціях, а тепер — на розбитому табуреті, чекаючи, поки закипить вода в старому глиняному горщику.

— Авелію, — прошепотіла Лілія, розгладжуючи ковдру, — у тебе є план, як пережити це?

Він лежав на спині, дивлячись на стелю, з якої звисала павутина — тонка, майже срібна, ніби нить з колишнього життя. Потім повільно повернув голову до неї. Його очі не були тривожними, але й не спокійними. Швидше — зосередженими.

— Не впасти обличчям у гній — це вже план, — сказав він з усмішкою, яка більше була самоіронією, ніж гумором.

Лілія засміялась, тихо, ніби боялася злякати нову реальність. Її волосся спадало на плече м’якими хвилями, пальці ковзали по лляному покривалі, намагаючись надати ліжку хоч якогось вигляду порядку.

— Гній, — повторила вона, — у нас тепер у всіх майбутніх планах.

— Ти шкодуєш? — запитав він раптом, не глянувши прямо.

— Про що? Що я тут? Чи що я з тобою?

— Обидва варіанти.

Вона зітхнула. Потягнулась до його руки.

— Авелій, я не клялася тобі в житті без болю. Я клялася бути поруч. Навіть якщо в цьому житті нам доведеться мити підлогу разом із курми.

Він стиснув її пальці. Ці руки колись тримали пергаменти з гербами родів, розписувались під трактатами, торкались золотих прикрас. Тепер — вони пахли сіном. Але він тримав їх так, ніби це — найдорожче, що залишилось.

І в ту хвилину, поки надворі починався новий, жорсткий, земний день — у їхньому маленькому будинку на краю села було тихо. Ні війни. Ні палацу. Ні трону. Лише двоє — один із яких колись був принцом. А інша — стала його домом.

Перші дні справді здавалися чимось нереальним — ніби після довгого сну він прокинувся в іншому тілі, в іншому світі, де все було дивне, колюче, але справжнє. Усе, що колись вирішувалось підписом або наказом, тут вимагало власних рук. А руки — хоч і навчені тримати перо, а не сапу — починали розуміти, як ідеться земля, коли ти не боїшся забруднитися.

Лілія навчалась разом із ним. Вона, колись прикрашена як жива статуя при дворі, тепер тримала в руках лійку і говорила з буряками, як із придворними: ввічливо, але строго.

Кури, що щодня вдиралися на подвір’я, поводились як поважні сановники — зухвалі, гучні й переконані у власній непогрішності. Том називав одну з них "баронеса Люція" і щиро вірив, що вона шпигунка з лісу.

Розалія — місцева бабця, що, за чутками, жила ще за часів першого повстання проти ліан, — при кожній зустрічі із Авелієм кропила повітря свяченою водою. «Бо нормальні чоловіки так не пахнуть, онучку. Це або князь, або біда».

— Авелію, — шепотіла Лілія одного вечора, розчісуючи волосся, — як гадаєш, Розалія була придворною в іншому житті?

— Вона, ймовірно, його почала, — відповів той. — І, здається, збирається його закінчити.

Але найгірше — поле. Не в прямому сенсі. А морально. Авелій взяв до рук лопату з таким виглядом, наче мав намір переписати конституцію села. І коли врізав її в землю — у ньому промовив голос, добре знайомий ще з палацу: "Якщо щось не слухається — змусь."

Але земля не слухалась. Вона розсипалась грудками, тікала, сміялась пилом, і його борозна виглядала так, ніби п’яний писар креслив нею карту змови.

І саме в цей момент, коли терпіння вже доходило кінця, з'явився Том.

— У тебе криво, — сказав хлопець серйозно, спершись на свою вірну палицю.

Авелій озирнувся. Том стояв, як вартовий світанку, з очима, повними переконання.

— Це не так просто, — відповів Авелій, витираючи піт з чола.

— Це борозни, не трон. Вони мають бути прямі, — повчально додав Том і, не питаючи дозволу, взяв іншу лопату.

Хлопець вдарив по землі з такою рішучістю, що шматки грудки полетіли вбік. І щось у цій сцені — у наївності, у переконаності хлопця, у тому, що хтось так упевнено править світом на рівні землі — змусило Авелія розсміятись. Щиро. Чисто. Без гіркоти. Сміх, що народився не з іронії, а з подиву.

— Кронпринце, — пробурмотів він сам собі крізь сміх, — тебе повчає хлопець із палицею.

— Що? — перепитав Том, нахилившись ближче.

— Нічого, — посміхнувся Авелій. — Дякую.

І в той момент він відчув щось нове. Не мир — ще ні. Але перший крок до нього. Через піт, пил, і хлопця з палицею, який не боявся лопати.

Увечері повітря пахло житом, димом і травами з ринку. Лілія повернулась із кошиком у руці, з волоссям, трішки розтріпаним вітром, і усмішкою, яку можна було зрозуміти тільки тут — у світі, де день минав між базаром і борознами, а не між прийомами і протоколами.

— Здається, я навчилась торгуватись, — сказала вона, роззуваючись на ґанку. — Старий продавець дав ще редиску, бо я розповіла, що в мене голодний чоловік і я страшенно люблю юшку.

— І ти серйозно це сказала? — Авелій поставив глечик із водою, посміхаючись.

— Звісно. І ще трохи розповіла, як ти майже загинув, воюючи з курми.

— Тобто я — герой?

— Аякже. Справжній захисник господарства.

Вони вечеряли просто. Яйця, кілька скибок хліба, юшка, яку вона зварила сама. Сиділи під вікном, на лавці, де спина торкалась шершавого дерева, а лікті — старої ковдри. Свічка тремтіла від подихів вечора. І в тому світлі обличчя Лілії здавалось ніжнішим, ніж будь-коли в палацових залах.