10. Село без імені

Їхній шлях тривав п’ять днів.

Вони їхали ніччю, міняли коней на покинутих станціях і мовчали. Лілія запитала лише один раз, коли перед ними з’явився гірський перевал:

— Ти впевнений?

— Не зовсім, — відповів Авелій, не відводячи погляду від дороги. — Але це перший вибір у моєму житті, який я зробив сам.

І вона більше не питала.

Село, яке вони обрали, не мало навіть назви на карті. Місцеві називали його просто "При лісі". Кілька десятків хат, перекошена дзвіниця без дзвону, колодязь на площі, де вранці завжди пахло димом і мокрою глиною.

А за селом — стіна з ліан. Не збудована людьми — зросла сама. Жива, пульсуюча, з чорними шипами, гострими, мов скло. Вона обвивала край Проклятого лісу, як рана, яку природа так і не дозволила загоїти.

Ніхто не заходив за ліани.

Ніхто не знав, що там.

Ніхто не хотів знати.

"Колись один хлопець доторкнувся — пальців не стало. Зате виросли чорні квіти там, де впала його кров," — розповіла старенька біля колодязя, коли Лілія набирала воду.

"А ще кажуть — ліс чує. Якщо довго дивитись на ліани, здається, що щось всередині теж дивиться на тебе."

Авелій і Лілія жили в колишній хаті травниці. Старі стіни були втомлені, як і люди, що їх покинули, але дах не протікав, а в саду ще росли кілька кущів м’яти. Він сам полагодив двері, приніс дрова, вичистив кут біля печі.

Вперше за роки він працював руками. Пальці боліли. Плечі горіли від втоми. Але в серці було… спокійно.

Вони не спали разом одразу. Спочатку — окремі ковдри. Потім — спільний сніданок. Потім — мить, коли вона розплела волосся, стоячи біля вікна, і він зрозумів, що ця жінка більше не принцеса Ельмірії. Вона — Лілія. Та, з якою він прокидається, коли над лісом лунають перші пташині крики.

Іноді він ловив себе на думці: чи десь у палаці, серед залізних шиб і кам’яних сходів, хтось зараз промовляє його ім’я. Чи Кассіан справді став тим, ким мріяв бути. Чи Еліос ще дивиться у вікно і чекає, що син повернеться.

Але тоді він дивився на Лілію. На її руки, закочені в борошні. На слід сонця на її щоках. І думав: ні. Уже ні.

А проклятий ліс дихав поруч.

Щоночі, коли вітер змінював напрям, вікна хати рипіли, ніби щось по той бік ліан говорило на мові, якої ніхто не знає. Лілія раз розбудила його:

— Ти чув це?

— Що саме?

— Наче хтось кличе…

Він встав і підійшов до вікна.

І справді — між деревами, хоч їх і не видно, щось миготіло. Наче світло. Або очі.

"Можливо, це ще одна межа, яку я маю перейти," — подумав Авелій. "Але не сьогодні."

Він повернувся до ліжка. До тиші. До жінки, яку обрав сам.

І в ту мить не було трону. Не було поразок. Лише двоє — серед лісу, туману і нового світанку, де все треба буде вчити заново.

 

Полудень був тихим, як завжди. У саду над хатою гули бджоли, Лілія перевертала на сонці трави, а Авелій саме розкладав старі інструменти біля вікна, коли почув голос — живий, гучний, з тією енергією, яку дає тільки безтурботне дитинство.

— Хто тут живе? — почувся крик з-за тину. — Староста казав, що ви новенькі!

Авелій визирнув через плеча. За ворітьми стояв хлопець — худорлявий, у сорочці навипуск, з розкуйовдженим волоссям і гострими очима, які не стояли на місці.

— Я Том! Мені тринадцять. Я знаю це село вздовж і впоперек! Ви хто?

Лілія вийшла з мискою в руках і усміхнулася:

— Ми просто Авр і Лілія. Перебираємося ближче до тиші.

— А чому саме сюди? — Том уже вдерся на подвір’я, пройшовся навколо колодязя і зазирнув до вікна. — Тут же нудно! І страшно! У вас є родичі тут? Ви втікачі? Ви з півдня? З палацу?

Авелій нахилив голову і відповів коротко:

— Просто з інших країв.

Том примружився. Здається, йому така відповідь не сподобалась. Але він швидко змінив тему:

— Ви знаєте, що цей ліс — він не просто ліс. Його охороняє Бог Лісу. Так бабуся казала. Колись він жив серед людей, але люди зрубали його дім. І тепер він живе за ліанами й не пускає нікого. А всередині — місто. І в тому місті ув’язнені душі. А ще, кажуть, там є істини, які можуть змінити світ.

Авелій підвів очі.

— І що ти думаєш із цим робити?

— Я?! — Том розправив плечі. — Коли мені буде п’ятнадцять, я піду туди. Я подолую шипи, переможу Бога Лісу, звільню всіх ув’язнених — і мене коронують. Я стану новим королем. Але добрим! Я всім дам землю. І цукерки! І ніхто більше не буде боятись. Бо я... я буду іншим.

Він говорив без зупину, очі світились. Лілія посміхалась. Але Авелій… завмер.

На мить його обличчя стало непроникним.

— Ти віриш у корону? — тихо спитав він.

— А чому ні? — знизав плечима Том. — Якщо вона дає силу, щоб змінювати світ — то вона потрібна. Головне — знати, що з нею робити.

Авелій нахилив голову.

— Корони важкі, Том. Дуже важкі.

— Та це тому, що їх носять нудні старі! — випалив хлопець. — Я буду інакшим.

І з цими словами він побіг до хвіртки, махнув рукою і крикнув:

— Побачимось завтра! А якщо ви щось знаєте про ліс — розкажете, добре?

Коли його кроки стихли, Лілія підійшла до Авелія. Той стояв нерухомо, дивлячись на край лісу.

— Він нагадав тобі тебе, так? — прошепотіла вона.

— Ні, — відповів Авелій повільно. — Він нагадав мені, яким я міг би бути, якби мене не вчили боятися мрій.

І довго ще він не відводив погляду від того місця, де зникає дорога і починається тиша. Здавалося, ніби ліани на мить ворухнулись… немов слухали.

 

Авелій ішов повз церкву, несучи у кошику свіжий хліб. Йому подобались ці ранкові прогулянки — вони мали щось таке, чого бракувало палацу: простоту, тишу, землю під ногами, а не мармур.

Та цього разу тиша тріснула ще з повороту:
— ТИ! — пролунало з-під дзвіниці, і ця коротка, згустила фраза мала в собі більше значення, ніж більшість протокольних промов, які Авелій чув за життя.