9. Зречення від престолу

У тронному залі було тихо. Навіть тиша мала форму — гостру, як вістря списа. Сотні очей — барони, посли, генерали, священики — дивилися на нього. На Принца. На Спадкоємця. На того, хто мав стати імператором.

Але Аврелій стояв не як майбутній володар.

Він стояв, як людина, що щойно зняла з себе обруч — той, що затягує горло.

— Я вдячний вам усім за присутність, — почав він спокійно. Голос не тремтів. Лише в очах щось змінювалось: не сумнів — втома. Глибока, незворотна. — Сьогодні я не приймаю корону. І не прийму.

У натовпі — шепіт. Потім — приглушені вигуки. Канцлер схилився до короля, але той не ворухнувся. Лише зціпив щелепу.

— Що це за вистава? — прорізав повітря голос маршала Ренарда.

— Не вистава, — відповів Аврелій. — А кінець однієї ролі.

Він дістав пергамент. Складений, акуратний, з підписом, написаним тією самою рукою, якою він колись садив фіалки в палацовому саду.

— Я офіційно зрікаюсь титулу спадкоємця. І рекомендую передати його моєму братові, Кассіану.

— Це безумство! — вигукнув один з баронів. — Ви народились для цього!

— Я народився людиною, — спокійно відповів Аврелій. — І тільки потім — принцом.

Він глянув на батька. Вперше за багато років — прямо в очі. І не побачив страху. Лише дзеркало. Себе, якого він ніколи не хотів стати.

— Ти ж хотів трон, — прошепотів Еліос. — Ти роками йшов до нього.

— Я йшов, — кивнув Аврелій. — Але не для того, щоб увійти в ту саму клітку, що зламала тебе.

— Це слабкість, — мовив Еліос. — Це поразка.

— Ні, — м’яко сказав Аврелій. — Це вибір.

І повернувся до людей.

— Влада — не моє покликання. Я намагався змінити правила гри, але гра — сильніша. І я більше не хочу в ній брати участь. Корона потребує того, хто вірить у неї. Я більше — ні.

Тиша. Порив вітру з високих вікон колихнув тканину знамен. Кожне слово висіло в повітрі, як вирок.

— Що ж ти робитимеш тепер? — пролунав голос Кассіана. Без насмішки. Без тріумфу. Лише зі щирим нерозумінням.

Аврелій підійшов до нього. І поклав руку на плече.

— Жити. Не як фігура. А як людина. А ти, брате… керуй краще, ніж нас вчили.

У дверях на нього чекала Лілія. Вона нічого не сказала. Тільки тримала його погляд. Він кивнув — і вони пішли разом.

А в тронному залі лишився папір із підписом. І погляди. І старий король, що дивився у вікно, ніби сподіваючись, що син повернеться.

Але той уже йшов вниз мармуровими сходами — в тінь, у волю, у себе.

 

Двері ще не встигли закритися, як у залі вибухнув голос:

— Всі — вийти. Залишайтесь лише канцлер і  маршал.

Цей голос не просив. Він нищив.

Тиша тріснула. Барони, священики, слуги — все живе в залі заметушилося, ніби враз його наповнив дим і страх. Вони втікали, як щурі з трюмів, хоча й намагались тримати обличчя.

Король стояв, спершись об тронну спинку руками. Його суглоби побіліли.

— Він відмовився від трону, — прогарчав Еліос, дивлячись на порожнечу перед собою. — Відмовився від крові, від того, що я будував усе життя. Ви це чули?

— Ми чули, Ваша Величносте, — обережно проказав канцлер, зберігаючи спокій навіть тепер.

— Це був спектакль. Облудний, самозакоханий жест! Він принизив мене перед усім двором, перед союзниками, перед ворогами!

Маршал Ренард уперше не знайшов, що сказати. Лише мовчав, стискаючи рукоять шаблі — не з загрози, а від напруги.

— І тепер ви хочете, щоб я... що? Просто посадив іншого сина? — Еліос підняв очі на канцлера. — Аврелій знає державу вдесятеро краще, ніж Кассіан. Його бояться. Його слухають.

Канцлер уперше дозволив собі на півкрок наблизитись.

— Але його вже нема, Ваша Величносте. І ви самі це бачили. Ви самі його зробили — таким, яким він є.

Очі Еліоса спалахнули.

— Я виховав спадкоємця. А отримав зрадника.

— Ні, — сказав канцлер тихо. — Ви отримали людину.

Мовчання. Важке, непробивне.

Король повільно сів. Руки його лежали на підлокітниках, мов у кам’яної статуї. Потім він прошепотів, майже з посмішкою, сам до себе:

— Значить, так... Кров від крові. Він пішов. Добровільно.

І раптом, несподівано для всіх, розсміявся. Глухо, задушено. Не радісно — переможно. Як той, хто знав, що все йде за планом… навіть якщо цього не було в плані.

— Що ж, — сказав Еліос, підвівшись і глянувши на карту королівства. — Ми посадимо іншого. Але тепер — без ілюзій. Імперії не будують із фіалок.

 

Вечір опустився на замок мов ковдра з попелу. Коридори ще пам’ятали кроки зляканих баронів, але тепер усе було дивно тихо. Навіть варта стояла мовчки, наче не знала — кого охороняє, а кого варто було б затримати.

Лілія стояла біля каміна в їхніх покоях. Її сукня пахла димом і медом, а очі були темні, як ніч за вікном.

Аврелій увійшов повільно. Без корони. Без плаща. У простій чорній сорочці, яку він завжди одягав, коли хотів забути, ким є.

— Я це зробив, — прошепотів він. — І мені не страшно.

Лілія озирнулась. Її обличчя не здивувалось — лише стало м’якшим.

— Я знаю.

— Всі говорили, що я мушу. Що це — моя доля. Але це була не моя доля. Це була їхня. Його.

Він підійшов ближче. Його голос не тремтів. Уперше за багато років він говорив не як спадкоємець — а як хлопець, якого колись навчали поливати фіалки.

— Я хочу поїхати. Не просто піти з трону — по-справжньому зникнути. Знайти маленьке село. Садити овочі. Ремонтувати дахи. Прокидатись від співу, а не від дзвонів.

Він затримав погляд на ній.

— Але я не хочу йти туди один.

Лілія не відповіла одразу. Лише підійшла до нього, доторкнулась до руки — як до рани, яку боїшся розкрити, але не можеш залишити.

— Аврелію... я вийшла заміж за принца. За союз, за країну, за війну, якої не було. Але поруч зі мною завжди був ти — не титул, не тінь батька. А ти.