8. Любов та жертви

Її звали Арета.

Вона була всього лише дочкою архіваріуса. Без герба, без титулу, без жодної причини, чому принц мав би її помітити. Але він помітив.

Вона приходила до палацу разом із батьком, який мав доступ до стародавніх рукописів. Ніколи не бігла, як інші діти в коридорах, не сміялась гучно — але завжди тримала при собі книжку. Обкладинки були потерті, закладки — з висушених квітів. І завжди — аромат м’яти. Тонкий, майже невловимий, як подих весни в січневому вікні.

Вони вперше зустрілись у бібліотеці. Він сидів за столом і малював карту Північних кордонів. Вона піднялась на носочки, щоби дістати збірку поезії. Книжка впала, розгорнулась на сторінці, де було написано:

"Весна — це коли навіть каміння шукає, кого любити."

— Пробач, — сказала вона, швидко нахилившись. — Я завжди незграбна, коли нервую.

— Ти нервуєш через книжки? — здивувався Аврелій.

— Через принців.

Він почервонів — по-справжньому, по-дитячому.

З того дня вони почали сидіти разом. Вона читала вголос уривки з поезії, а він намагався зрозуміти, чому серце б’ється швидше, коли вона сміється. Арета не питала про трон. Не просила нічого. Лише слухала, коли він говорив про материк, якого більше не існує, або про фіалки, які ростуть краще під тінню, а не на сонці.

Вона казала:

— Я не хочу бути принцесою. Я хочу бути тінню в бібліотеці, яка знає всі таємниці, але мовчить.

І він теж почав мовчати. Не тому, що не мав слів — а тому, що поруч з нею не треба було нічого доводити.

Йому було тринадцять. Їй — на рік менше. Вони не тримались за руки. Не говорили про кохання. Але одного разу вона залишила в його записнику листочок м’яти й написала: "Навіть якщо ми не зможемо говорити, я знатиму, що ти пам’ятаєш мене, коли відчуєш цей запах."

Він зберіг той листочок між сторінками свого щоденника.

Це тривало трохи більше року. Весна, літо, осінь. Взимку вона захворіла і не приходила кілька тижнів. Коли повернулась, була тихішою. А потім зникла.

Одного ранку він прийшов до бібліотеки, сів на своє звичне місце — і побачив, що на її столику лежить лише порожній зошит. Її ім’я було витерте з журналу відвідувань.

— Де Арета? — запитав він батька того вечора.

Еліос навіть не глянув на нього. Лише сказав:

— Архіваріуса переведено. Родина поїхала на південь.

— Чому?

— Бо ти — принц. А не хлопчик, що грається в почуття.

— Але ж…

— Досить. Ти маєш готуватись до свого місця. А не шукати серце там, де має бути холодний розум.

Аврелій нічого не відповів. Лише стиснув у руці перо — так сильно, що воно тріснуло. У нічному світлі чорнило потекло по долоні, як кров.

Він тоді не плакав. Він був принцом. Але тієї весни м’ята назавжди стала для нього запахом втрати.

І багато років потому, коли він уперше виступав перед радою про фінансування нової бібліотеки, ніхто не помітив, що серед переліку тем була одна ледь помітна: "створення стипендій для дітей придворних архіваріусів."

Лише він знав, що це — його спосіб сказати: "Я пам’ятаю тебе, Арето. Я ще чую твій голос у кожному дощі."

Лілія була поруч.

Їхній шлюб — союз двох земель, стратегічний обмін обіцянками, підписами й натяками. Вони не обирали одне одного. Їх вибрали мапи, ради, прапори. Але часом навіть такі союзи дають дивні паростки — не романтики, ні. Чогось іншого. Глибшого.

Вона не ставила питань, коли він мовчав. Не питала, чому повертається пізно з Ради з обличчям, сірим від злості чи зневіри. Вона просто була. У покоях, які більше нагадували коридор між світами — її і його. Вона сиділа біля вікна з чаєм, перечитувала дипломатичні звіти або в’язала довгі вузькі стрічки, що нікуди не годились, але займали пальці.

Не ламала його стін. Лише чекала за ними. І щовечора, коли він повертався, щось у її тиші зменшувало гул у його голові.

Одного разу, після чергового засідання з батьком, після чергового приниження, яке не було сказане вголос, але відлунювало в кожному погляді — він повернувся і сів навпроти неї, мовчки. Лілія простягнула руку й просто взяла його долоню. Не питаючи.

Пальці її були тонкі й прохолодні — з твердою основою, як у жінки, яка виросла при дворі, де ніжність — це розкіш. І все ж вона давала йому її.

Він зітхнув, заплющив очі. У глибині серця відлунювали інші імена, інші голоси. Арета. Весна. М’ята. Але ті спогади залишались у минулому — мов картини в зачиненій кімнаті. А ось Лілія була тут. Реальна. Справжня. Тепла.

Її погляд не шукав у ньому принца. Імператора. Месію. Вона дивилась, наче бачила лише людину. І це було страшно — бо так його ще ніхто не дивився.

— Ти не шкодуєш? — запитав він тихо, коли місто вже потонуло в тінях.

— Про що?

— Про те, що вийшла за мене. Що ми — частина плану. Пункт у договорі.

Лілія довго дивилась на нього. Її погляд був серйозний, але м’який. Вона не зводила очей. І в тій тиші, коли ліжко ще не було застелене, коли свіча коливалася в кутку, вона запитала:

— А ти шкодуєш?

Йому хотілося сказати: так. Я мріяв про щось інше. Про весну, що пахне м’ятою. Про любов, яку не укладають пером на пергаменті.

Але він лише стиснув її пальці й прошепотів:

— Я вдячний. За те, що ти залишаєшся.

Вона усміхнулась. Ледь-ледь.

— Я залишаюсь не через угоду, Аврелію. Я залишаюсь, бо бачу тебе. Не титул. Не маску. Тебе.

Він не одразу знайшов відповідь. Але нахилився й притулився лобом до її плеча. І в цю мить вона підняла руку й провела пальцями по його волоссю — обережно, ніжно, як це могла б зробити мати. Або кохана. Або просто людина, яка не боїться його болю.