7. Перша велика невдача

Йому було одинадцять, коли він уперше наважився заговорити на Раді. Це був день, коли коридори палацу ще пахли вогким пергаментом і чорнилом — від ранкових звітів. У залі засідань стояла тиша, натягнута, як струна. Стіни прикрашали гобелени з гербами, а за довгим столом сиділи найвпливовіші люди королівства. Він — лише тінь у куті, хлопчик у формі, що мала б додавати значущості, але тільки обтяжувала плечі.

На столі лежав новий указ — про підняття податків для північних ремісників. Канцлер читав сухим голосом:

— ...у зв'язку з потребами королівської скарбниці, а також необхідністю фінансування укріплень на західному рубежі...

Аврелій опустив погляд у свої нотатки. Він дійсно готувався. Вивчив показники торгівлі, зібрав дані про врожаї в північних селах. І навіть отримав від радника фінансів записку з дрібним почерком: «Ти маєш рацію. Але будь обережний. Не час.»

Та як це — не час? Якщо не зараз, коли?

Аврелій зібрався з духом, вдихнув і встав зі свого місця. Руки тремтіли, але голос на початку був упевнений.

— Я... Я хотів би сказати кілька слів щодо указу.

Спершу — тиша. Тиха, глуха, щільна. Ніби хтось вилив холодну воду в центр зали.

Потім — рух. Голови повільно повертаються в його бік. У когось в очах — здивування, у когось — скепсис. Один із баронів, важкий і старий, навіть не приховує насмішки. Він робить ковток вина, наче очікуючи хорошого видовища.

Канцлер схиляє голову трохи вбік, і його усмішка — ледь помітна, як поріз ножем.

— Принце, — промовляє він з медовою м’якістю. — Ви присутні тут для навчання. Не більше.

— Але ж... — Аврелій зібрався з силами. Відчуття було таке, ніби він стоїть голий посеред озброєного натовпу. — Я вивчив звіти. Ремісники втратили більшість прибутків через новий збір на перевезення. Якщо ми зараз підвищимо податки — багато цехів просто закриються. Люди залишаться без роботи...

— Досить, — перебиває канцлер. Його голос наче хрустить на останньому слові, холодний і тонкий, мов лід. — Ви зробили запис — чудово. Але рішення ухвалюють ті, хто знає більше за дитячі підрахунки.

Сміх. Приглушений, але справжній. Хтось у залі не втримався. Молодий васал затулив рота рукою, та вже було пізно — всі почули. Баронесса Лорана злегка звела брови, дивлячись на Авреліє, як на занадто сміливого учня, що посмів виправити вчителя.

Аврелій відчув, як щоки починають горіти. Гаряче. Принизливо. Наче його вдарили на очах у сотні людей.

Він перевів погляд на батька.

І там — пустка.

Король сидів рівно, з руками на підлокітниках, спокійний, безжальний, байдужий. Його очі не зупинилися на синові навіть на мить. Ніби нічого не сталося. Ніби Аврелія просто не існувало.

І в ту секунду щось зламалося.

Ні, не голос. Не гордість. Щось глибше — віра в те, що тут, за цим столом, його колись справді бачать.

Кілька сторінок блокнота випали з рук, упали на мармурову підлогу, розсипаючи слова й цифри, які він виводив ніч за ніччю.

Після засідання, вже в коридорі, він стояв навколішки, збираючи сторінки. В повітрі стояв запах олова й розчарування.

Раптом — кроки. Повільні, важкі. Аврелій не підвів голови — знав, хто це.

— Твоя перша спроба, — пролунав голос Еліоса. Глухий, рівний, як камінь, що котиться зі схилу. — І перша помилка.

Аврелій підвівся різко.

— Чому?! — голос зірвався, навіть йому самому стало страшно від власної зухвалості. — Чому це помилка, якщо я мав рацію?!

— Тому що рація не важить нічого, якщо її виголошує слабкий, — відповів батько. — І якщо без дозволу.

— Але ж ти сам мені казав — думай, аналізуй, дій!

Еліос зупинився прямо перед ним. Подивився так, ніби дивився крізь нього.

— Аналізуй — так. Але не виступай, коли ніхто не просить. Не у цій залі. Не з цими людьми. Це не школа, синку. Це — хижа. І тут виживають ті, кого бояться. А не ті, кого слухають.

Аврелій стискав кулаки.

— То ти хочеш, щоб мене боялись? Щоб я мовчав? Це й є твоє розуміння сили?

Батько наблизився ще на крок. Тінь його впала на сина, як покривало.

— Я хочу, щоб ти жив. А для цього — навчись спершу бути невидимим. Бо інакше тебе з’їдять. І ти навіть не зрозумієш, коли це сталося.

На мить вони мовчали. Потім Еліос пішов, не озирнувшись.

Аврелій лишився в коридорі, сам, з руками, повними зім’ятих сторінок.

Того вечора він довго сидів у своїй кімнаті, не знімаючи форменного плаща. Тексти про тактику лежали перед ним, розгорнуті — але він не читав. У голові звучали два голоси: аналізуй... і будь невидимим.

І саме тоді, вперше, він записав у щоденнику рядок, що згодом стане його правилом:

"Не можна довіряти тому, що звучить голосно. Справжні рішення завжди народжуються в тіні."

І він вірив, що робить правильний крок.

Це була його ідея — угода з припортовим союзом Тареса. Тихе, стратегічне рішення, яке готувалося місяцями. Аврелій особисто вів перемовини, по рядку виписував умови контракту, вивчав кожен абзац, кожну лазівку. Він розумів, що ця угода могла б послабити вплив Вейру — надто довго те торгове королівство тримало Еліосову державу в напівзалежному стані. Тарес був ризиком, але ризиком, що давав свободу.

Його підтримали навіть кілька баронів, які зазвичай не підтримували нікого, окрім власного гаманця.

Він стояв у залі для підписання, із сувоєм договору перед собою, коли двері відчинились.

Війшли канцлер — із своєю звичною напівусмішкою — і за ним батько. Повільно, без поспіху. Немов не на підписання історичної угоди, а на вечірню прогулянку.