5. Сім'я і обов'язки

Його мати, Матильда, була мов легкий аромат жасмину — не та, що приголомшує, а та, що з’являється несподівано: коли торкаєшся тканини, що довго лежала в скрині, чи коли нічний вітер відчиняє вікно, і в кімнаті на мить з’являється її присутність.

Матильда не говорила багато. Вона не кричала, не повчала, не ламала. Її любов була тиха, мов ранкове світло — не змушувала бачити, але освітлювала. Її мовчання не було байдужістю — це було мовчання людини, яка вміє слухати. І саме цього вона навчила Авреля найперше: бути присутнім без того, щоб бути гучним.

Йому було шість. Палац ще здавався великим, але не страшним. І світ тоді ще не пах порохом і воском, а квітами з материнських рук. Щоранку, поки весь двір ще спав, вона брала його на руки — навіть коли він уже міг і сам — і несла до широкого вікна у вежі. Там вони сиділи удвох, загорнуті в одну шерстяну накидку, і дивилися, як небо з темно-синього стає кольору персика.

— Запам’ятай, Аврі, — казала вона, вкладаючи пальці йому в волосся, — бути добрим — це теж сила. Іноді — єдина, що варта зусиль.

Його малі долоні тоді охоплювали лише половину її долоні. І він не все ще розумів, але завжди кивав — не для того, щоб погодитися, а щоб не розбити мить. У її присутності світ здавався правильним, легким, спокійним.

Матильда не носила корони часто. Вона вважала, що блиск золота глушить слова, які треба говорити тихо. Але в очах Авреля вона завжди була королевою — тією, хто не править, а тримає світ, мов садівник тримає гілку, щоби не зламалась під вагою плоду.

Її обличчя було м’яким, очі — глибокими, і саме в них він згодом впізнає своє власне віддзеркалення: ту саму тишу, ту саму здатність вбирати чужий біль, мов губка.

Коли вона захворіла, її не ховали одразу. Вона ще якийсь час ходила по палацу, бліда, але усміхнена. Лікарі говорили: не виживе. Вона знала. Але ніколи не сказала.

У передостанню ніч вона покликала Авреля. Йому не сказали, чому. Лише дозволили увійти. Вона сиділа на ліжку, спираючись на подушки, з тонкою хусткою на плечах.

— Аврі, — шепотіла вона, коли він торкнувся її руки. — Коли мене не стане… не бійся стати собою.

— Але тато… — почав він.

— …буде вчити тебе сили. І це добре. Але ти вже знаєш те, чого не вчать у палацах. Пам’ятай: серце не менш важливе за меч. Іноді навіть більше.

Коли вона померла, у палаці ніби згасло світло. Стіни лишилися тими ж, але стали холоднішими. Штори — щільнішими. Тіні — довшими.

Батько не плакав. Він лише наказав прибрати всі її речі. І почав виховувати Авреля по-іншому. Різко. Стримано. Без сентиментів.

— Влада — це опора, а не розкіш, — казав він. — Якщо ти спіткнешся, впаде королівство.

Замість казок Аврелій отримав книги про тактику. Замість обіймів — сувору ходу по коридорах. Замість розмов — мовчання на аудієнціях.

Але в його кишені завжди було насіння. Він носив його навіть на аудієнції, навіть у бібліотеку, навіть на тренування. Крихітні насінини фіалок. Тих, які садив із садівником Сіоном того літа, коли йому дозволяли ще бути дитиною.

Він садив їх у таємниці. У квітнику, схованому за південною стіною. І кожного разу, коли вони проростали, Аврелій шепотів:
Це для тебе, мамо. Це — ще жива частинка тебе.

Він навчився бути тихим. Але ніколи не забув, що добро — це теж сила. Його мати не дожила, щоби побачити, яким він стане. Але саме вона стала першим каменем в основі того трону, на якому він мріяв ніколи не сидіти.

У день, коли зібралась Велика Рада, мова зайшла про розширення митниці в прикордонних землях.

— Це дозволить зміцнити економіку, — сказав один із герцогів. — Та й покаже нашим сусідам, що ми — сила, з якою рахуються.

— А для селян це означає втрату торгівлі з сусідніми селами, — зауважив Аврелій. — Їхнє життя — не стратегія. Воно не витримає ще одного “демонстрування сили”.

Король втупив у нього погляд.

— Ти говориш, ніби живеш серед них.

— А ти — ніби ніколи не жив серед людей, — відповів Аврелій рівно.

У залі зависла тиша.

— Сила, — сказав король повільно, — це не про співчуття. Це про твердий ґрунт під ногами. Якщо ми не покажемо зубів, у нас знову відкусять шмат кордону.

— І якщо ми перестанемо бути людьми — який тоді сенс у кордонах?

Король підвівся.

— Держава — це твердість. Це рішення, які завжди будуть боліти. Але вони необхідні.

Аврелій теж піднявся з місця.

— Ні, батьку. Це твоє бачення. Мене ти навчив бачити карту, вивчати битви й запам’ятовувати, хто коли зрадив. Але ти не навчив мене іншого — як не зрадити себе самому. І саме цього я вчився сам.

Батько дивився на нього мовчки.

— Ми завжди говоримо, що трон — це влада. Але насправді трон — це обов’язок. Це в’язниця з очей нашого народу. І якщо вони дивляться на нас із ненавистю — значить, ми забули, ким є.

Король знизив голос:

— І що ж ти зробиш, коли сядеш на трон?

— Не здам його. Але й не стану таким, як ти. Я не куватиму міць з холоду. Я слухатиму. Я не віддам наказу рубати, якщо ще можна говорити. І якщо для тебе це слабкість — тоді хай вона стане моєю короною.

Увечері канцлер знову підійшов до Еліоса, що стояв біля вікна.

— Його слова лунають, як виклик.

— Так, — сказав король. — І, що найстрашніше… вони не звучать безглуздо.

— Він змінює правила.

— Він змінює гру, — виправив Еліос. І додав уже майже пошепки: — Можливо, в цьому і є шанс зберегти все, що ми втрачали поколіннями.

Була пізня година, коли Аврелій повертався до своїх покоїв. У залі для фехтування ще горіло світло — різке, біле, мов лезо. Усередині стояв Кассіан, з мечем у руці, піт стікав по скроні, але рухи були чіткі, майже холодні.

— Ти завжди ходиш у тиші? — кинув він, не повертаючись.