4. Перше усвідомлення відповідальності

Усе почалося не з політики.

Йому було дванадцять, і весна ще не встигла остаточно розтопити сніг у внутрішньому дворику. Доріжки залишалися вогкими, а під ногами хлюпало розкисле листя минулої осені. Аврелій ішов знайомим шляхом — у старий сад, куди тікав, щоби бути хоча б на кілька хвилин сам. У руках він ніс книгу про плетення живоплотів і ніж для щеплення гілок.

Аж раптом — крик. Різкий, короткий, а потім глухий стукіт, як щось важке впало в багнюку. Принц зупинився. Обабіч, просто біля кінного загону, один зі стражників лежав на землі, кінь здригався, ще не встиг зупинитись повністю. Ногу чоловіка затиснуло під сідлом — з гомілки вже текла густа, темна кров.

Не думаючи, Аврелій кинув книжку в траву і підбіг. Стражник стогнав крізь стиснуті зуби.

— Руку, дай мені руку, — промовив хлопець. Його голос був не дитячим, а спокійним, як у того, хто точно знає, що робить.

Він витяг з кишені ніж для щеплення, порізав власну сорочку — грубу, святкову, з золотим шитвом на комірі, — і зробив з неї тимчасову пов’язку. З джерела поруч набрав води в шкіряний фляжку, промив рану, змив багнюку і кров. Потім, пригадуючи одну з ілюстрацій у книзі з лікарських рослин, яку колись таємно виніс з аптекарської бібліотеки, зірвав кілька листків подорожника. Змочив їх водою і наклав поверх розсіченої шкіри.

Тільки після цього затягнув усе поясом.

— Що ти робиш, принце?! — закричав інший охоронець, підбігаючи. — Це не личить вам, ви не маєте торкатись бруду, це—

— Він стікав кров’ю, — перебив Аврелій, не озираючись. — А я знав, як зупинити це.

Солдати дивилися на нього з тривогою. Один із них обережно забрав пораненого. А принца мовчки відвели до радника при троні — з доганою і цілим списком звинувачень у "непринцескій поведінці".

Та коли він увійшов до канцелярії, на порозі його вже чекав старий літописець Одем.

— Іноді, — мовив він, гладячи бороду, — справжній принц не той, хто вивчає герби, а той, хто нахиляється до землі, щоби врятувати життя.

З того дня Аврелій почав читати зовсім інші книги.

Він діставав їх потай — з аптекарської вежі, де старі плісняві фоліанти пахли сушеним корінням, камфорою і пилом часу. Травники, анатомічні трактати, рецепти мазей і ліків — усе, що могло дати йому хоча б краплю знання про тіло і біль.

Уночі, накриваючися темною накидкою, він пробирався через підземний прохід до старої лікарні в східному крилі. Там мешкали відставлені воїни — без руки, без ноги, зі шрамами, що залишалися не лише на тілі. Вони давно перестали бути частиною палацу, а тому про них давно перестали говорити.

— Ти знову прийшов, мій принце? — казав старий Бретт, що мав дерев’яну руку і хриплий голос. — І знову щось смердить полином.

— Це не полин. Це трава святої Марти. Її давали при задухах. І на отруту від вовчих ягід, до речі, теж працює, — посміхався Аврелій і простягав маленький вузлик з настоянкою.

— Якщо дізнається твій батько...

— Скаже, що я марную час. Але біль — не марнотратство. Його треба розуміти, щоби знати, що таке сила.

Ті ночі ставали таємним життям. Удень він вивчав військову історію і писав промови під диктовку наставників, а вночі сидів біля старих, тримав їх за руки, слухав, як кістки тріщать від зміни погоди, і вперше в житті розумів, що значить служити.

Служити — не як монарх. Як людина.

І тоді, ще дитиною, він зробив перший вибір, про який ніхто не знав: він ніколи не буде тим, хто зневажає слабких. Ніколи не буде правити страхом.

Бо сила — це коли твоя рука здатна втримати чужий біль. І не відпустити.

Коли йому виповнилося шістнадцять, палац став інакшим.

Тиша в коридорах уже не була схованкою — вона тиснула. Погляди слуг, що раніше посміхалися, тепер чекали: ким він стане? Яким буде голос майбутнього короля?

Цього вечора батько покликав його до себе. Не в тронну залу, а в опочивальню — місце, куди стороннім вхід заборонено.

— Пора, — мовив він, не відриваючись від вогню в каміні. — Ти вже достатньо дорослий, аби чути справжні розмови. Завтра ти сядеш поруч зі мною на Раді.

Аврелій не відповів. Просто кивнув. Він давно вже нічого не питав про майбутнє — бо знав: майбутнє не питає дозволу.

Перша Рада стала випробуванням. У темному залі зі склепінчастою стелею, де пахло воском і старими пергаментами, він сів праворуч від короля. Слухав, мовчав — поки не зайшла мова про східну провінцію.

— Спалах невідомої хвороби серед селян, — сухо прозвітував канцлер. — Випадки множаться. Але, як на мене, втручання не варте зусиль. Виживуть сильніші.

Зал мовчав. Кілька голов кивнули. Один з лордів зітхнув, ніби питання було давно вирішене.

І тоді Аврелій заговорив:

— А якщо ні? — Його голос не зламався, не здригнувся. — Якщо ми втратимо всіх, хто вирощує хліб? Це не просто село. Це — наша земля. Її смерть — це смерть і нашого трону.

Канцлер підвів на нього очі, важкі, похмурі. Інші — здивовано перезирнулися. У цій залі не любили несподіваних голосів.

— І що ти пропонуєш, принце? — спитав канцлер.

— Відіслати лікарів. Надіслати те, що маємо: полин, м’яту, настоянки. Навіть якщо це не зупинить хворобу, люди повинні знати — ми про них пам’ятаємо. Що вони — не цифра в твоїх звітах.

Батько сидів нерухомо. Його руки схрещені на грудях, погляд суворий, але не гнівний. Він нічого не сказав — а коли Рада завершилась, наказ було підписано.

Та ввечері в палаці не лунала музика. Не було келихів, що дзвенять об золото. Не було вітань, бо принц не залишився на вечерю.

Він знову пішов туди, де був потрібен.

До старої лікарні, під кручами замкової стіни, де пахло вогкістю, а вікна вже давно не відкривали. Там, у тиші, він розтирав трави в ступці, кип’ятив воду в мідному казанку і готував суміші для тих, хто не мав титулів, але мав біль.

— Принце, ви мали б зараз святкувати, — пробурмотів Бретт, напівлежачи на старій лаві. — Вам аплодують…