3. Конфлікти з родиною

Аврелій не завжди мовчав. У дитинстві він сміявся голосно, бігав, падав у бруд і смішно морщив носа, коли рана щипала. Його тоді ще не вчили, що біль треба ковтати мовчки.

Йому було дев’ять, коли він уперше спробував утекти.

Не з палацу — з уроку етикету, який для нього здавався ув’язненням куди гіршим. Принцові заборонялося бігти. Принц мав ступати з гідністю. Говорити зважено. Навіть сміятися — не голосніше, ніж дозволяють стіни. Але того дня, коли весняне сонце пробивалося крізь шибки, а повітря пахло свіжою землею, він побачив, як за муром тріпоче бузок — і не витримав.

Його тіло рухалося швидше за думки. Він збіг зі сходів, зістрибнув через клумбу, перечепився через лавку, роздер мантію об грубу цеглу, забруднив срібні черевики, а згодом уже сидів у високій траві, ховаючись за старим кам’яним сараєм. Серце гупало в грудях, як маленький барабан.

У повітрі пахло пилом, деревиною, медом і чимось терпким — можливо, шавлією. Серед порослих мохом каменів тягнулися зелені стебла. Поміж них — старий чоловік у полотняному каптані, з обвітреним обличчям і руками, потемнілими від землі. Він не здивувався, побачивши принца. Не вклонявся. Лише сів на корячки біля грядки і продовжив обробляти землю вузлуватими пальцями.

— Оце твій урок? — пробурмотів він, не піднімаючи очей.

— Краще це, ніж вчити, як кланятись тому, кого боїшся, — буркнув Аврелій, ковтаючи подих.

Чоловік усміхнувся кутиком губ, наче знав цю відповідь ще до того, як вона з’явилася.

— Бояться тих, хто ніколи не вміє дивитися в очі. Ти — не з таких.

Аврелій сів поруч, обережно торкаючись трави. Вона була холодна й м’яка.

— Як вас звати?

— Сіон. Я тут замість пташок. Поки вони співають на деревах, я співаю в землі.

— Ви садівник?

— Ні. Просто людина, що слухає, як росте життя.

Сіон витяг із кишені невеличкий пакунок, перев’язаний шовковою ниткою. Простягнув Аврелію.

— Насіння фіалок. Бери. Посади. Дивись. Квіти не кричать, але кажуть усе. Якщо вмієш слухати.

Аврелій розгорнув папірець. Маленькі насінини були темно-сірі, мов крихітні уламки зірок. Він зиркнув на Сіона з недовірою.

— А якщо я зіпсую?

— Тоді посадиш ще. Навіть бур’яни знають, як зростати. Ти ж не гірший за них, га?

Хлопець обережно встромив пальці в землю. Вона була прохолодна й волога. Сіон навчав його розпушити ґрунт, зробити маленьке заглиблення, присипати й полити.

— І кожного ранку — перевіряй. Слухай. Квіти не брешуть, Аврелію.

Хлопчик кивнув. Його пальці стали брудними. Його сорочка була в плямах. І вперше за довгий час — йому було байдуже.

Упродовж того літа він щодня повертався до тієї самої грядки. Навіть коли мав репетиції балу, уроки дипломатії чи фехтування. Навчився бачити, як змінюється колір листків, як з’являються перші бруньки. Вранці фіалки пахли сильніше. Їхній аромат був ледь чутним, але чистим — як вода в глечику біля вікна. Як тиша перед світанком.

Коли квіти розцвіли, він не сказав про це нікому. Але в серці це була його перша перемога. Перший світ, створений власноруч. Не як принц. А як людина.

Та в палаці не любили самостійності.

Коли Аврелій повернувся до головного крила з руками в землі, йому навіть не дозволили перевдягнутися до вечері. Перш ніж переступити поріг обідньої зали, його вже чекав батько. Високий, мовчазний, з поглядом, який умів ламати не гірше за крицяні мечі.

— У тебе буде репетиція балу, — сказав він, не підвищуючи голосу. — Дванадцята година. Перед графами й герцогами. Не ганьби себе цим. Ти — принц, а не садівник.

Аврелій хотів відповісти. Хотів закричати: “А чому б і не садівник? Хіба це гірше?” Але не насмілився. Вперше він відчув, як усередині нього щось ховається — не страх, а обережність. Як тварина, що розуміє: її голос не почують.

Тоді він вперше збрехав.

— Добре, — мовив, опустивши погляд.

Але тієї ж ночі, коли в палаці стишилися голоси і вартові біля сходів дрімали, Аврелій пробрався до саду. Ніч була тиха, місяць — тонкий, як лезо. У темряві він викопав свої фіалки — обережно, обома руками, наче це були щось більше, ніж просто квіти.

Він знайшов старий глиняний горщик — один із тих, що валялися під стінами господарського крила, ще з тріщиною. Засипав трохи землі, поклав корінці, а зверху — насипав обережно, м’яко, ніби вкривав їх ковдрою.

І тоді поніс у замок. Навшпиньках.

У північному крилі, де старі гобелени вкривали холодні кам’яні стіни, він обережно відігнув тканину. За нею — порожня ніша. Колись там, мабуть, стояла статуетка чи світильник. Тепер там стояли його квіти.

Він носив їх із собою. Як інші носять амулети. У дні, коли треба було вивчити родоводи дев’яти ворожих династій, або коли наставник змушував його повторювати латинські звернення перед дзеркалом, Аврелій приходив сюди. Відгортав гобелен, сідав поруч — і дивився.

Фіалки росли тихо. І це було більше, ніж могли дати йому золото, титули чи навчання. Бо ніхто не змушував їх цвісти. Вони не жили “на показ”. Їм не потрібна була аудиторія. І він навчився в них найважливішого: бути живим — це вже достатньо.

Йому було одинадцять, коли його вперше вдарив батько.

Це сталося після офіційного прийому послів із Валендії. Король, кілька герцогів, два генерали, сам Аврелій — надто юний для дипломатії, але вже достатньо дорослий, аби сидіти за високим столом, слухати розмови про фронти, запаси й “неприйнятні умови миру”.

Коли один із послів запитав думку юного принца — з лукавством, притаманним досвідченим придворним — Аврелій не мовчав. Не тому, що хотів щось довести. Просто не розумів ще, що у замках правди не шукають.

— Я не впевнений, що війна — єдиний шлях, — сказав він. — Хіба ми не можемо спробувати говорити?

Кімната скам’яніла. Навіть чаші спинились у повітрі.

Батько не відповів одразу. Він дивився на сина довго — не з гнівом, а скоріше з тим холодним розчаруванням, яке ранить більше за крик. Потім встав, провів рукою по бороді й тихо промовив: