2. Політичне одруження

Весільна церемонія відбулася в день, коли небо над Вельдрією було неприродно ясним. Синій купол без жодної хмари висів над столицею, ніби самі боги вирішили, що свідками стануть тільки сонце й мовчання. У місті панувала дивна тиша, мов сама природа завмерла в очікуванні — не радості, не тріумфу, а чогось глибшого, невимовного.
В залі тронної палати дзвеніло золото, скло і порожні слова. Високі арки з білого мармуру, обрамлені королівськими штандартами, відлунювали кожен подих, кожне підкреслено урочисте слово. Гості, одягнені в найкраще, стояли як актори у п'єсі, яку вже сто разів переглядали — і вже не вірили, але не могли відвернутися.
Кожен погляд — як ніж, гострий і сповнений очікувань. Сотні очей шукали підтвердження, що союз, укладений не серцем, а пером і печаткою, стане запорукою політичної стабільності. Ніхто не питав, чи хотіли цього самі наречені.
Принцеса Лілія з Ельмірії була у вишуканій сукні кольору перламутру, що переливався, мов вранішній туман. Кожен її крок — як танець тіні. Волосся, прибране в корону з квітів і срібла, ледь тремтіло від дотику повітря.
Її руки були спокійними, погляд зібраним. Лише ті, хто вмів читати тишу, могли б зрозуміти: вона не прийшла сюди за коханням. Але й не з примусу — радше, як в’язень, який сам зачинив за собою двері. В її очах не було покори, але й не було бунту. Лише мовчазна згода з грою, в яку довелося грати.
Аврелій стояв поруч, мов витесаний із каменю. Його погляд ковзав по натовпу, по вівтарю, по священникові, але ніде не зупинявся. Ніщо не могло пробити оболонку, яку він збудував навколо себе — оболонку, що з кожним днем ставала щільнішою.
Коли їхні руки з'єдналися для шлюбної клятви, вони були холодні. Але не від страху. Від відчуження. Від знання, що обидва вони — жертви обставин, які не обирали.

Зал знову вибухнув оплесками — важкими, гулкими, мов грім у мармуровій печері. Кожен звук відбивався в грудях, але не проникав глибше. Аврелій стояв, ніби всередині скла, спостерігаючи за світом, у якому його тіло ще було присутнє, а душа — вже ні.

— Тепер ви чоловік і дружина, — сказав єпископ. Його голос звучав чітко, майже урочисто, але в ньому не було тепла. Як у словах чиновника, який поставив останню печатку на вирок.

Аврелій опустив погляд на її долоню, що лежала в його руці. Вона була м’яка, тепла, навіть трохи тремтіла. Цей дотик — єдина річ, що здавалася живою в усьому кам’яному спектаклі. Але навіть він був... не близьким. Між ними лежала ціла прірва мовчання, історій, що ніколи не стануть спільними.

Вона не глянула на нього. І він не винуватив її за це.

За спинами пролунало схвальне покашлювання короля. Аврелій знав цей звук — знак задоволення, очікування, тріумфу. Це був його батько: переможець, який здобув ще одну партію.

Йому хотілося вирвати руку, зірвати мантію, втекти. Але він стояв, як його вчили: рівно, з гідністю, з обличчям, що не зраджує бурю всередині.

І коли всі раділи, коли музика залилася по тронній залі, Аврелій відчув тільки одне — втому. Глибоку, темну втому, яка не мала нічого спільного зі сном. Це була втома людини, що щойно підписала контракт на зникнення себе.

І він подумав:
"Якщо я зрадив себе — хоч би не зрадити її."

Залишаючись у тіні віконної рами, Аврелій дивився на вечірній горизонт. Небо, яке зранку було чистим, тепер обтяжили хмари. Літній вітер ледь гойдав важкі гардини, наче намагаючись хоч щось змінити в задушливій атмосфері покоїв. Але повітря залишалося застиглим.

Позаду нього пролунав тихий шурхіт сторінок. Він обернувся майже інстинктивно — й побачив, як Лілія тримає в руках гербарій. Стару, потерту книгу, яку він зберігав, наче частинку себе, приховану від цього двору, від інтриг, від свого батька. Від усього.

— Я думала, ти не читаєш про квіти, — сказала вона, не піднімаючи очей. Її пальці обережно тримали сторінку, де засохла фіалка виглядала так, ніби щойно втратила колір.

Він зробив крок уперед — різко, мов опіканий.

— Не торкайся, — кинув, більш грубо, ніж хотів.

Вона не здригнулась. Просто повільно, з гідністю, закрила обкладинку та простягнула йому книгу.
— Я нічого не зіпсувала, — сказала. — Там спогади, правда ж?

Він узяв гербарій, але не одразу відповів. Кілька секунд мовчки тримав книгу в руках, ніби перевіряв, чи все на місці, чи не зникло щось, крім аромату часу.

— Це… — він зітхнув, і в тому зітханні була вся вага прожитого. — Просто квіти.

Лілія сіла на підвіконня, склавши руки в тонких рукавах на колінах. Її погляд був спокійним, але в ньому жевріла цікавість — не до гербарію, а до нього самого.
— І вони пахнуть минулим, — відповіла вона тихо. — Але минуле не завжди ворог.

Аврелій поглянув на неї з-під лоба.
— Минуле — це те, чого тут не приймають. Мене вчили не оглядатися.

— А я виросла серед бібліотек, де кожен рукопис — це минуле, — усміхнулась вона ледь помітно. — Без нього ми не маємо змісту.

— Моє минуле — не текст, а мовчання, — сказав він. — Його не читають. Його ховають.

Вона зробила паузу. Потім, дуже обережно:
— Ти теж себе ховаєш?

Він подивився на гербарій, на засохлі пелюстки, що ще не втратили своєї форми.

— Можливо, — визнав. — Але це не завадило тобі знайти частинку мене.
— Я не хотіла порушити межу.
— Ти її не порушила, — сказав він м’яко. — Ти просто... постукала.

Між ними знову запала тиша, але цього разу вона не була холодною. Вона була… присутністю.

Ніч повільно стікала з веж, мов чорнило зі старого пера. У королівських покоях, укритих тишею, що була глибшою за сон, не горіло жодне світло. Тільки місяць, що ковзав сріблом по стінах, був свідком їхнього мовчання.
 

— Тобі часто говорили, ким ти маєш бути? — запитала Лілія, обережно торкаючи вушко чашки на столику біля ліжка. Її голос був тихим, але не крихким.

— Постійно, — відповів Аврелій. — Мене ніколи не питали, ким я хочу бути. Лише ким маю. Наслідний принц. Син Першого Дому. Інструмент. Якось, коли мені було десять, я просив батька дозволити навчатися музиці. Я грав на лютні... і мені здавалося, що можу грати щось своє, не придворне.