1. Церемонія обрання

Він стояв посеред мармуру й золота — у тиші, що гриміла гучніше за фанфари.

Світло крізь кольорові вітражі лягало на підлогу мов печаті богів: рубінове, сапфірове, бурштинове. Зал був ідеально чистим, мов стерильна рана, кожен камінь під ногами не просто блищав — він здавався вирізаним з найтвердішого наміру. Усе довкола — кожна колона, кожна різьблена арка, навіть кожна тінь — наче шепотіла: "Підкоряйся".

Попереду — трон. За ним — батько. На ньому — корона.

Тисячі очей стежили за кожним його рухом. Аристократи, військові, посли з чужих земель, вельможні священнослужителі. Він не міг помилитися. Не мав права сумніватись. Не сьогодні.

Його мантія тягнулась за ним, мов бурштинова ріка. Її вага була не меншою за очікування, що тиснули на плечі. Срібло та золото на комірі злегка холодили шкіру — королівські кольори, чужі йому, як обличчя у залі.

І він ішов. Прямо до трону.

Принц Аврелій. Шістнадцять років. Обране дитя старої крові. Народжений не для себе, а для королівства.
Його навчали мов, політики, військової справи, етикету, історії, економіки, теології. Але не вчили питати себе "Хочу я цього?"

Його батько стояв біля трону — високий, у червоному, зі скіпетром у руці. Його обличчя було спокійним, майже кам’яним. Лише очі — темно-карі, пронизливі — шукали слабкість у синові.

Аврелій зустрів цей погляд. І в його серці щось здригнулося. Не страх. А щось глибше.
Безвихідь.

Позаду — голоси хорів. Повільна мелодія, урочиста й мертва, як сама династія. Перед ним — священник з Книгою Дому.
На ній були всі імена. Кожен монарх. Кожен спадкоємець. Кожна клятва.

…Але всередині нього — лиш тиша.

І в цій тиші раптом спливло з глибини пам’яті зовсім інше:
сад у східному дворі,
теплий дощ і голос матері, яка ще була жива.
Пряний запах розчавленої м’яти на долонях.
І перший раз, коли батько привів його у Тронну залу.

Йому тоді було шість.

— Це твоє майбутнє, — сказав Еліос, — ти повинен навчитися сидіти тут з прямою спиною.
— Але чому я? — запитав він.
— Бо ти мій син. А в синів королів немає вибору.

Тоді Аврелій уперше подумав, що можливо, було б краще народитися слугою. Бо слуги хоч іноді сміються. А королі — ні.

Після того дня він навчився мовчати.

Повернення в теперішнє — тиша розривається криками та фанфарами, але хлопець усе ще стоїть там, під короною, із серцем, наповненим не тріумфом — а самотністю.

— Опусти коліна, син мій, — промовив король, тримаючи скіпетр із сапфіром, що палав синім полум’ям під світлом люстр. Камінь був крижаний — мов саме небо застигло у скелі. Голос Еліоса звучав так, як завжди: велично, рівно, без жодної тріщини. Але для Аврелія він був отруйним шелестом сталі по шкірі. Той голос не обіймав — він наказував.

Аврелій опустив коліна. Повільно. Чітко.
Його темно-синя мантія, вишита сріблом і золотою гілкою лавра, торкнулась мозаїки підлоги. Руки — складені. Погляд — спрямований уперед, на нічого. Обличчя — нерухоме, ніби з мармуру.
Його не вчили відчувати. Його вчили тримати спину рівно.

Навіть коли душа кричить, королівський син має мовчати.

Священник у білому шовку підняв Книгу Дому — важку, як вирок.
Сторінки, які читали десятки поколінь до нього. Ті самі слова. Та сама клятва.
— Перед Обличчям Світила, перед народом і кров’ю — ти клянешся бути тінню закону й мечем справедливості...
Слова дзвеніли, мов кування заліза.
— …клянешся, що твої бажання будуть в’язнями обов’язку, що твоя любов буде принесена на вівтар миру, що твоя воля більше не твоя…

Аврелій не зронив жодного слова. Лише слухав.

Але не клятву.

У його голові звучав інший голос. Голос, який завжди повертався у тиші.

"Ти не належиш собі."

"Ти — корона."

"Кров — твоя відповідальність."

"Любов — слабкість."

"Вибору немає."

Це казав батько.
Завжди ті самі слова.
Його перший урок — ще тоді, коли він ледве сягав до столу у тронній кімнаті.
Коли ще вірив, що любов — це щось живе, тепле, щось про обійми.
Коли ще думав, що "тато" — це не "володар".

Але король не обіймає. Король формує. Ламає. Полірує. Готує.

Сапфір у скіпетрі блиснув. Священник замовк. Зал затамував подих.

— Встань, принце Аврелію, спадкоємцю Першого Дому, віднині й на віки — наслідний володар Коронованих земель.
— Хай трон визнає тебе. Хай народ схилить голову. Хай Боже світло запалить твій шлях.

Аврелій підвівся.

І в тиші, коли ніхто не бачить його очей, він подумав:

“А якщо ні?”.

Церемонія досягла кульмінації. У залі, залитому світлом люстр і вогнів, повітря стало щільним, як оксамит. Навіть звук кроків губився в тиші, зосередженій лише на ньому. Кожен рух був завченим — тисячі разів відпрацьованим у темряві дзеркальних залів і мовчазних аудієнцій.

Коли настав час покласти руку на Книгу Дому, Аврелій простягнув її — повільно, без жодної тіні вагання. Та в середині нього все билося, як птах у клітці. Пальці стали льодяними.
Холод не від залу — від істини.

Його долоня торкнулась сторінки — тонкої, старої, злегка шорсткої на дотик. Пергамент ввібрав у себе обіцянки десятків предків: царів, тиранів, мудреців і вбивць.
Це не була просто книга. Це була клітка, вирізьблена літерами.

Священник нахилився трохи вперед. Його голос, старий і церемонний, пролунав як печать.

— Чи клянешся ти служити народові, підкорятися королю, бути тінню закону і світлом майбутнього? Чи клянешся віддати волю свою трону, а серце — безмовності?