Казка на ніч про минуле

На старовинних стінах сонно хилиталися тіні, дитя закрутилося в теплу, пухку ковдру ніби у кокон, і по кімнаті линув тихий, заколисуючий голос.

- Колись давно, в цьому маєтку кожного вечора запалювали сотню свічок - а часом і більше! Тоді майже у кожному вікні з саду можна було побачити яскравий рудий вогник. А коли запалювали усі свічки у найбільшій залі, то збиралося багато-багато людей у квіткових сукнях і вони танцювали - кружляли по усій залі як листя підхоплене вітром. У це важко повірити зараз, але мої старі подруги розповідали мені що це дуже красиво. Так, якщо кружляти усю ніч то голова точно закрутиться, хоча я жодного разу й не пробувала, але я не думаю що вони лише кружляли. Пам’ятаєш музичну скриньку яку ти знайшов в одній з кімнат? Гадаю вони також слухали музику, і їли щось смачне. І балакали звичайно, одна з моїх дуже старих подруг - ти її не знаєш, вона давно зовсім заснула - якось казала що люди що тут колись були дуже любили балакати. Тоді і сад був ще кращим! Зараз по кутках кропиви наросло, різних будяків усюди повно, шлях до парадних дверей весь кульбабками заріс, а тоді був викладений світлим каміннячком, усе росло не де заманеться а  в клумбах - усьому своє місце. А ворота…

Голос зітхнув і тіні на стінах захиталися. А потім продовжив ще тихіше

- Мене та сестер ніколи ворота не цікавили так сильно як тебе, нас цікавили струмки та ставки, латаття, жабки та світляки. Пройшло чимало часу перш ніж ми помітили що ворота усе-таки відрізняються від іншого захованого під плющем паркану.

Тиха усмішка

- Ми звикли до саду й це - наш дім, хай ми й не змогли його прибрати таким гарним як раніше. Тож ми й не думали його покидати. 

Голос замовчав, і стало чути розмірене сопіння дитини. На стіні ворухнулася тінь, а кам'яна істота що її відкидала котячим кроком вийшла з кімнати по дорозі загасивши свічку.

Серед нічного співу цвіркунів не було чути майже беззвучних слів

- Єдине що мене непокоїть - це те як довго заснулі статуї не прокидаються.