Яна відпрацювала кілька тренувань з підопічними. Намагалася не показувати, що невиспана і настрій так собі. Та й, доки займалася, трохи і сама повеселішала, розрухалася.
Далі мала ще їхати додому до однієї клієнтки, якій помагає худнути. Така зараза та Людка, вже нерада, що взялася з нею працювати. Ввесь час марудить, все їй важко, все не те. Хотіла б, аби тренер дала чарівну таблетку, від якої жир сам випаровується на очах. Щоб нічого не робити, жерти все під ряд, як звикла і бути стрункою. А, коли Яна каже, що такого не буває, то жінка зітхає, мов: «Не може бути, просто ти не вмієш помагати так, як треба»
«Улюблена» клієнтка подзвонила, що сьогодні не зможе тренуватися, бо кудись терміново їде. Відклали заняття на інший день. Яна зітхнула з полегшенням. Повернулася додому десь о 15-й годині, забравши з садочка Даниїлка. Хотіла провести більше часу з сином, коли вже так склалося, що вільна. Малий просив погуляти з ним в парку. Поїли і почали збиратися. Хоч погода не надто весняна, холодний вітер, але трошки подихати можна.
Телефонний дзвінок мами змусив хвилюватися. Люба Іванівна мала невеселий голос. Яна сказала малому піти погратися в кімнаті, а сама сіла в спальні на дивані.
̶ Мамо, що таке? Ти чимось стривожена?
̶ Ну... Як тобі сказати... Дорогенька, хочу попередити. Дзвонив Денис. Хотів взяти малого, — аж серце застрибало в грудях. Знала, що неприємної розмови не уникнути, але... Так не хочеться щось йому пояснювати саме зараз, коли ще й сама не знає, що у неї зі Стасом. Ще й та нова машина. Побачить, буде ґавати, що продажна, або подібне. Ох...
̶ І, що ти сказала?
̶ Та, що я могла? Сказала, як є, що ви вже не живете зі мною. А далі говори з ним сама. Я не хотіла. Ще скажу щось не те з нервів, будеш ображатися. Не хочу. Пояснюй сама.
̶ Дякую, мамусь. І вибач, що так. Я спробую йому все пояснити.
̶ Ну, пробуй... Якщо тому гівнюку, взагалі, можна щось пояснити, — зітхнула Люба Іванівна.
̶ Ага... — Яна ще трохи побалакала з мамою, а потім думала, що робити. Чи дзвонити до колишнього самій? Чи, ну його?
Вже мало не вийшли з дому, як Денис подзвонив до Яни сам.
̶ Привіт, Яно. Даси Даніка? — одразу запитав. Цікаво... От же, хоче щось випитувати в дитини?
̶ Привіт, Денисе. Дам. Але, прошу, не нахабній, будь ласка, не кажи дитині чогось дурного. Я ставлю на гучномовець, май на увазі.
̶ Чого так одразу?! Боїшся?! Сама не хочеш нічого розказати?! — сердито заговорив чоловік.
̶ Денисе, спокійно. Мені нема чого боятися. Просто не хочу, щоб Данік зайве хвилювався.
̶ Ну-ну... Побачимо. Давай, — Яна дала малому слухавку. Даниїлко сів на підлозі, бавиться тим конструктором, що Стас подарував. Привітався з батьком:
̶ Привіт, татку.
̶ Привіт, Даниїлку. Як справи? — мило заговорив Денис.
̶ Добре. А в тебе?
̶ В мене теж все гаразд. Що поробляєш?
̶ Я... Ми з мамою збиралися в парк. А зараз бавлюся новим конструктором. Я таку класну машинку почав робити. Хочеш покажу? — з ентузіазмом запитав. А Яна аж губу вкусила, сидячи поруч на дивані. Напружилася вся, як натягнута струна.
̶ Новим? А, хто тобі купив? — як вона і думала, запитав чоловік. Ну, починається...
̶ Дядько Стас, — спокійно відповів хлопчик.
̶ О! А, хто це?
̶ Це... — малий розгублено глянув на маму, що сидить, кусає губи. — Це мамин чоловік. Ми тепер з ним живемо. І з Юрою, — навіщось додав. Денис сердито засичав:
̶ Що?! Який ще чоловік?! Який ще Юра?! Це, що за новини?! Ану дай мамі трубку! — Данік, бідолаха, скривився, винувато віддав мамі телефон. Яна поцьомала його і тихо прошепотіла:
̶ Все добре, синку. Не бійся. Все нормально. Я піду, поговорю з ним.
̶ Ага... — видихнув малий. Продовжив прикручувати своїми маленькими рученятами металеві деталі машинки одна до одної. Це заняття дуже його захоплює. Тут Стас неабияк догодив. Сподівався, що хлопчикові буде цікаво таке, бо сам любить все, що пов’язане з машинами.
̶ Слухаю, Денисе, — сказала, відійшовши у свою спальню. Серце калатає, як дурне. Хоч цей чоловік вже давно нічого не вирішує в її житті і розчарування переболіло, але... Як не крути, спільний син. Від цього нікуди не дітися. Треба зберігати хоч якийсь поганенький мир. А зараз він може запросто розсипатися, як піщаний замок. Денис завжди був ревнивий. Одразу накинувся:
̶ Це я слухаю! Ти, що витворяєш?! Ти пішла жити до якогось жеребця і потягла з собою мого сина?! Зовсім вже?! Розказуй все! Зараз же!
̶ Спокійно, Денисе. Не треба мене пресувати. Це нічого не дасть. Я вийшла заміж за хорошого чоловіка і ми з Даніком переїхали до нього, — сказала «хорошого», а сама вже й не впевнена насправді, що це так. Але колишньому це знати ні до чого.
̶ Що?! Заміж?! Коли це ти встигла?! Нічого ж не казала?! — вражено вигукнув.
̶ Ти теж не звітував мені, коли завів коханку. А я вільна жінка, теж можу мати особисте життя, — не втрималася, кольнула у відповідь. Чоловік закипів. Ненавидить, коли нагадувати йому ті часи.
#705 в Жіночий роман
#2449 в Любовні романи
#1184 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 30.12.2021