Розділ 8

  Як тільки почала вставати з ліжка, думаючи, що Данік заснув, він заплакав. Почав просити, щоб вона побула з ним, бо йому страшно на новому місці. Що лишалося? Довелося послухатися. Дитина і так в стресі. Такі зміни.

   Довго лежала з сином на ліжку, прислухалася. Потім Данік вже засопів, а вона ще не могла заснути. По правді, сподівалася, що чоловік прийде хоч глянути, як вони. Запросити її до себе. Але, ні. Знову просто заснув.

  Яні, чомусь, дуже прикро стало, коли вранці збагнула, що так і проспала всю ніч з малим. Та... Нічого. Це ж лише початок. Всім треба звикнути до змін. Цим себе і заспокоювала.

  Добре, хоч сьогодні Стас не зник кудись з самого ранку. Застала його в кухні. Обійняв за спинку, запитав, як настрій, поцілував у щічку. Разом поснідали вівсянкою з бананами, зібралися на роботу. Малого Яна мала завезти в садочок. Все б наче добре, якби не подзвонив водій Стаса. Сказав, що захворів і не може сьогодні приїхати.

  Гусарський раптово сильно рознервувався, кинув телефон на стіл. Сердито буркнув собі під ніс якісь міцні слівця. Видно, що намагається стриматися при дитині, але всередині кипить.

̶  Яно, сьогодні ти за кермом, — категорично заявив ні з того, ні з сього. Жінка витріщилася, як на дивака.

̶  Що? Чому я?

̶  Бо я попросив! Чому, ні?! — сердито проказав. Яна скривилася, стало дуже неприємно. Це називається попросив? Данік аж шию втягнув в плечі. Стривожено дивиться.

̶  Бо... Я не вмію на твоїй машині. Яка в тебе зараз? Той джип? Він же, мабуть на механіці, так? А я вмію тільки на автоматі, та й взагалі... Куди мені впоратися з тим монстром?

̶ То візьмемо іншу. Вона невелика і на варіаторі. Впораєшся, — знову категорично проказав.

̶  Стасе, я боюся на іншій. До своєї вже звикла, а так... Не знаю... Я не дуже такий впевнений водій. В чому справа? Чому сам не поїдеш? — скривилася. Так прикро.

̶  Бо я не їжджу тепер! Все, мені пора на роботу, нема часу! Збирайтеся! — трохи підвищив тон. Данік почав кривитися. Розгублено запитав:

̶  Дядя Стас, ви не вмієте їздити? Я думав всі дорослі дяді вміють. Мій тато вміє.

̶  Я теж! — гостро відрізав. — Але зараз... Все, нема часу на балачки, поїхали, Яно. Готова? — встав, пішов до виходу, шукає в тумбочці ключі до одного зі своїх авто. Жінка вражено застигла. Проковтнула клубок у горлі. От і приїхали...

̶  Йдете?! — знову гукнув, помітивши, що вони стоять на місці. Данік притулився до матері, налякано дивиться.

̶ Стасе, якщо не припиниш нервувати, ми нікуди з тобою не поїдемо. Заспокойся! — ображено промовила. Всередині все перевернулося. Захотілося розплакатися. Цей строгий тон, сердитий вираз обличчя... Не такого очікувала в медовий місяць. Та, що там місяць, другий день всього разом, а вже такі «ніжності»? Супер... А, що далі буде?

  Чоловік сердито фиркнув, відвернувся. Явно кипить. Потім знову обернувся до неї і прошипів:

̶  Останній раз питаю, їдеш, чи, ні? Нема часу торгуватися.

̶  Ні! — мало не плачучи відповіла. — Ми поїдемо на таксі! Повернуся ввечері, якщо раптом надумаєш по-людськи поговорити, дзвони! — ледь стримала сльози, повела малого до виходу. Почали швидко одягатися, взуватися. Чоловік став, хапає повітря, хотів ще щось казати, але так і не сказав. Стояв, сопів. Вона навіть глянути на нього боялася. Не хотілося бачити це нервове обличчя.

  Яна з Даніком вийшли з дому і пішли вздовж вулиці. Весняна прохолода змусила тремтіти, щільніше закутатися в курточку. Чи то від стресу так проймає? Хтозна. Почала шукати в телефоні номер таксі.

̶  Мамо, чому він такий злий? Я не хочу жити з дядьком Стасом. Він... Він нас не любить. Давай поїдемо знову до бабусі, — жалібно заговорив Даниїлко, заглядаючи мамі в очі. Губки тремтять, мало не плаче.

  Яні аж серце стиснулося. Ледь стримала сльози. Захотілося розвернутися і поїхати до мами. І більше ніколи не повертатися до Гусарського. Хіба забрати речі. Господи... І нащо їх везла вчора в той дім, який ніколи, мабуть, не стане їй рідним. Нащо послухала своє дурне серце і повірила, що може стати щасливою з чоловіком, якого не знає? На що сподівалася? Мабуть, Денис таки в чомусь має рацію. Нікому вона не потрібна зі своїм сином. Ну, хіба Павленкові, але то не варіант. Та... Думала, хоч... Що вона думала? Неважливо. Все це дурниці.

  Але малий не винен, що мама піддалася емоціям і втратила голову. Він не повинен страждати. І вона все для цього зробить, щоб Данік почувався в безпеці, щасливим. Не дозволить ніяким красунчикам доводити до сліз її сина. Ще чого?!

  Присіла біля Даниїлка, ніжно погладила по щічці. Змусила себе посміхнутися. Ласкаво заговорила:

̶  Синку, вибач за цей неприємний ранок. Вибач, що так. Але... Дорослі деколи роблять те, про що потім шкодують. Часом... В них проблеми і... Тому не вдається бути спокійними. Але, ти не бійся. Золотко, ми разом. Все буде добре. Я нікому не дозволю тебе ображати. Мабуть, дядько Стас має якісь неприємності на роботі, тому такий нервовий. Ми всього не знаєм. Але... Думаю, він вже і сам шкодує, що так негарно розмовляв з нами. Не хвилюйся, мій хороший. Дуже люблю тебе, синку, — міцно пригорнула його до себе, поцьомала. Свого найкращого, найдорожчого чоловіка. Всі інші хай собі, як хочуть. Не варті вони сліз. Данік заспокоївся, повеселішав.