Розділ 7

   Яна довго розмовляла з мамою. Просила вибачення за те, що змусила переживати, боятися за неї. Але все було так швидко, що і не встигла добре подумати, як краще. Запрошувати маму на те весілля теж було нелегко, вона б ще гірше схвилювалася. Без підготовки з’явитися поміж тими незнайомими бізнесменами, ще й в ролі матері такої підставної нареченої  ̶  занадто великий стрес. Тож, мабуть так краще, коли дізналася вже після. 

  В них з Яною завжди були близькі, теплі стосунки. Люба Іванівна не могла вийти з шоку. Сильно тривожиться за єдину доньку. Задавала море питань, на які в Яни не було чіткої відповіді. Викручувалася, як могла, заспокоюючи маму і заодно себе. Даниїлко вже трохи змирився з думкою про новий дім і дядю Стаса. Але, мабуть, ще не дуже уявляє собі, як усе буде. Запитав:

̶  Мамо, а Кіціка можна взяти з собою? Як я без нього? Це ж мій котик. Він буде сумувати без мене, а я без нього, — великий, кудлатий котяра рудого кольору саме підійшов і Даниїлко взяв його на руки. Почав гладити, жмакати.

   Яна переглянулася з матір’ю. Знизала плечима. Що йому казати? Навіть не запитала, чи не буде Стас проти кота. Раптом у нього алергія? Або в Юри. Що ж робити?

̶  Золотко, не хвилюйся, я запитаю Стаса, чи можна. Думаю, якщо в нього нема алергії на котів, він дозволить. А зараз, давай збирати речі. Гаразд?

̶  Добре. А, що брати? Все? — запитав хлопчик.

  Яна знову не знала, що казати. Аж запекло всередині. Тривога наростає з кожною годиною. Чи варто брати багато речей? А, може ніякого сімейного життя не вийде? Ні, чого це вона? Панікерка! Не встигла побути пів дня без чоловіка, вже тут... Накручує себе. Все! Спокійно! Все буде нормально.

  Почала заглядати по шафі, що зі своїх речей взяти в новий дім, що малому. Данік взявся пакувати іграшки в рюкзачок. А в думках все крутиться одне й те ж. Спогади про чудове весілля, ніжні, але такі сильні обійми Стаса, гарячі поцілунки. А потім... Та гнітюча мовчанка.

  Коли вже геть не знала, що думати, нарешті подзвонив Стас. Мило, лагідно заговорив:

̶  Ян, привіт. Як ви там? Сором кому сказати, але шукаю по людях номер телефону власної жінки. Цирк на дроті, — хихикнув. —  До Марини не міг додзвонитися, вони з Іваном були в сауні, телефону не чули. Аж тепер.

̶  Он, як? — в серці розлилася радість. Чомусь, одразу полегшало. Принаймні, він пам’ятає про неї. — А я вже геть не знала, що думати. Теж не маю твого номера. Куди ти подівся? Я ж переживаю, — наскільки могла, спокійно запитала. Без претензій. Чоловік відповів:

̶  Вибач, я... Були справи. Не думай нічого страшного. Просто... Я ще не звик, що мене хтось чекає, комусь говорити, куди йду, чи щось таке. Не ображайся, добре?  ̶  відмовка так собі, але Яна не наважилася розвивати цю тему. Не хоче казати, хай не каже. Головне, щоб це не було постійним явищем. Може хотів побути сам, подумати.  

̶  Та... Добре. Просто... Знаєш... Все це... Так швидко. Дуже. Голова обертом, — чесно зізналася. Чоловік глибоко вдихну, помовчав. А потім сказав:

̶  В мене теж. Оце втяли ми з тобою. Та... Не бійся, Янусь, звикнемо. З часом. Головне, не чекай, будь ласка, від мене багато розуміння. Я постараюся, звісно, що можу, але... Знаєш, в мене, якщо чесно, дуже розмите уявлення про сімейне життя, а про дітей тим більше. Мої батьки роками жили окремо. То... Довга історія. А... Що ви там? Ти дома?

̶  Так. Я вдома, в мами. Дякую за відвертість, — Яна аж губу вкусила, так розхвилювалася. Що він скаже зараз? Хоч додумається забрати їх з речами? Чи скаже, приїзди до мене, якщо хочеш?

̶  Янусь, то чекай, зараз я приїду по вас. Як Данік? — бадьоро проказав. Ху-у-х... Додумався...

̶  А, дякую. Трохи неспокійний, але нормально, — озирнулася на сина, що в іншому кінці кімнати сидить пхає іграшки в рюкзак, вони не влазять, перекладає по-іншому. Пихтить бідолаха, але трамбує свої пожитки. Як же без них?

̶  Гаразд. А мама?

̶  Мама... Шокована. Не вірить ще до кінця. Не чекала від мене такого, — чесно відповіла. Стас засміявся.

̶  Воно і не дивно. Ну, нічого, повірить. Зараз приїду знайомитися. Кажи адресу.

̶  Давай, — сказала, куди їхати і попрощалися. Яна видихнула з полегшенням. Ну... Може, не все так погано?

  Почала пакувати речі. Багато не брала. Від мами до будинку Стаса якихось пів години їхати. Можна будь-якого дня взяти, що треба. Тому побрала тільки найважливіше собі і малому. А там видно буде.

  Побачила в шухляді красиву білизну. Ех... Колись давно спокусилася, купила, бо була велика знижка, але так і не одягала той комплект ні разу. А для кого? На щодень переважно носить все спортивне, аби зручно. А це тоненьке, червоне  мереживо... Куди? Може тепер знадобиться? Аж почервоніла, як той ліфчик, від думки про те, як вийде до Стаса в цій майже прозорій красі. Ох... Таке хвилювання розбирає... Аж лоскоче в животі. На всяк випадок перевірила, чи не пора робити депіляцію. Мало чого...

  Невдовзі приїхав Гусарський. Схвильована Люба Іванівна відчинила двері новоспеченому зятеві. Хлопець тримає в руках два великі букети троянд. Один дав тещі, інший Яні, що теж підійшла до входу. Широко посміхається. Обійняв і цьомкнув у щічку дружину, потім обійняв тещу. Жінки зраділи. Давай знайомитися, гомоніти. Мама розгублена, але явно під враженням, задоволено підморгнула Яні, мовляв, красунчик.