Розділ 2

  Матір з донькою і старшим сином застали у кабінеті невеселу картину. Станіслав сидить, як заморожений, на шкіряному дивані. Розстебнув кілька верхніх ґудзиків сорочки, послабив краватку. Темний чуб трохи скуйовджений. Руки на колінах, дивиться перед себе, в очі дикому вепрові, голова якого висить на стіні, що навпроти. В погляді і у кам’яному виразі обличчя хлопця годі розгадати якісь емоції. Цього не змогла навіть мати, хоч знає, що всередині Стас ніколи не є байдужий. Що ж з ним відбувається? Більше сердитий, чи ображений? Марію розривало бажання дізнатися, що ж сталося між нареченими, хто винен. З усіх сил гнала від себе думки про те, що Стас учверив якусь підлість. Не може бути! Але... Що тоді? Чи розповість?

  Голова сімейства Гусарських теж не в кращому настрої. Сидить за своїм письмовим столом, підперши голову кулаком. Насупив широкі брови. Байдуже глянув на дружину і дітей, які зайшли.

̶  Міщенки поїхали? — першою обізвалася донька. Батько ствердно кивнув і приречено махнув рукою. Встав, відвернувся до вікна. Його теж годі збагнути. Що думає цей чоловік? Сердитий більше на сина, чи на його обраницю, що покинула в такий момент?

̶  Валерію, що ж робити? — мало не плачучи запитала Марія. Підійшла, сіла біля Стаса. Погладила його по плечі.

̶  Сину, що сталося? Невже, це все? Ніяк не помиритеся? Як ти міг допустити таке? — більше з відчаєм, ніж з докором заговорила.

  Хлопець навіть не повернув голови. Лиш міцно заплющив очі на мить, важко зітхнув, тоді почав дивитися собі під ноги. Жінка вражено крутнула головою. Збагнула, що з сином явно щось відбувається. І це сильно коле материнське серце. Ніколи не бачила його таким. Вирішила дати спокій. Знову заговорила з чоловіком. До неї приєдналася донька. Почали радитися, що робити.

̶  Маріє, треба сказати всім, що весілля не буде. Я не буду бігати за тою козою, якщо вона так вирішила. Досить! — рішуче проказав Валерій Петрович. — Може й краще так! Ліпше вже зараз почервоніємо, люди посміються трохи, а далі забудуть. Ніж мали зв’язатися з тими Міщенками і до віку мучитися з ними і їх білобрисою фіфою!

̶  Ну, що ти таке кажеш? Як же? Валерію... — мати склала руки на грудях, як для молитви. — Ох! Лихо! Що ж робити? Як мамі таке сказати? І так ледве дихає. Господи... — з очей покотилися сльози. Почала розгублено крутитися по кімнаті. Дивиться то на доньку, то на чоловіка, тоді знову на Стаса.

  Марина з батьком почали далі дискутувати. Вона мала надію, що все можна виправити, хотіла дзвонити до Ірини. Батько проти. Бракувало ще, аби Гусарські принижувалися перед Міщенками! Та нізащо!

  Продовжили сперечатися утрьох з матір’ю. Юрій мовчки сидів на кріслі, як і покинутий наречений. Обоє думали про щось своє.

  Раптом двері кабінету відчинилися і до середини забігла маленька красунька у пишній сукні, трирічна онука Гусарських, Юля. З золотистими локонами, як лялечка. А за нею, де не візьмись, трошки старший хлопчик. В елегантному костюмі, білій сорочечці, з метеликом на шиї, лакових черевичках. Чорнявий, хвилястий чубчик зачесаний догори. Джентльмен, хоч куди.

̶  А-а-а! Лятуйте! Він мене зість! — репетує дівча, озираючись на хлопчика. Він біжить за нею, гарчить, лякає опудалом коричневої з білим ласиці, яке тримає в руці.

   Діти побачили купу дорослих, які явно не в гуморі і різко зупинилися. Юлечка ніяково посміхнулася дідусеві, який строго на неї глянув, а малий налякано сховав «іграшку» за спину.

̶  Ви, що тут забули?! Ідіть бавитися в іншому місці! І покладіть на місце опудало ласки! Юле, я не дозволяю таке брати, ти знаєш! — гримнув господар. Єдина, гаряче любима внучечка потрапила на очі дуже невчасно, коли він на рідкість сердитий.

̶  Ласки?  ̶   здивовано перепитав хлопчик, розглядаючи тваринку, що в руках.  ̶  Кажу ж тобі, ні, а ти все котик, котик,  ̶  повчальним тоном звернувся до подружки. Дорослі, окрім Стаса,  хихикнули.

̶  Юле! Чудо ти, де татко? Чому ти тут? — підскочила до доньки Марина. Дівчинка почала щось розгублено пояснювати. А за мить до кабінету, постукавши по одвірку, зайшла струнка вродлива брюнетка з довгим кучерявим волоссям.

̶  Вибачте. Дуже перепрошую, я тільки заберу малого, — ніяково промовила і підійшла, взяла дитину за руку. Марина посміхнулася їй і сказала, що все гаразд. 

̶  Даніку, пішли, не можна вам тут бавитися, — потягнула малого до виходу. Він розгублено помахав подрузі тим опудалом. І де взяв таке? Явно побував з Юлею в особливій дідусевій кімнаті, де зберігаються його трофеї з полювання і сувеніри. По дорозі ще раз перепросила за вторгнення і зачинила за собою двері. Присутні переглянулися.

̶  Хто це? — несподівано запитав у сестри покинутий наречений.

̶  Яна Синиця. Моя подруга, — спокійно відповіла Марина. Всі уважно дивляться на Стаса. Зараз він явно вийшов з того заціпеніння, у якому, здавалося, сидітиме вічно. Батько теж оживився, запитально дивиться на сина. А Юрій не стримав посмішку. Далі Марина теж якось багатозначно всміхнулася. Подумала хвильку. Запитала брата:

̶  Сподобалася? — Стас хмикнув, відвів погляд у бік. Жінка не здається:

̶  Юлечко, біжи погуляй, будь ласка. Знайди тата, — звернулася до своєї милої непосиди. Дівчинка послухалася. Тоді Марина підійшла до Стаса і лукаво промовила:

̶  Знаєш, маю ідею. Оженися зараз на Яні, — всі здивовано хмикнули, думаючи, що вона жартує. Але жінка повела далі: