розділ 28

Прокидаюся від проміння сонця, яке пробивається крізь зашторене вікно. Розсуваю штори та жмурю очі від яскравого світла. Вчора я цілий день гуляла містом. Намагалася запам’ятати всі дороги: магазини, вивіски, дерева та кущі.

Сьогодні вже має приїхати Артем, а я маю бути найгарнішою для нього.

Роздумую над зовнішністю хлопця. Уявляю, якого кольору в нього очі або волосся.

Дістаю гарну довгу спідничку. Вона молочного кольору та вкрита дрібними світло-рожевими квітами. А верх у мене — довга біла кофтинка. Вона досить тоненька, тому на вулицю я вдягну ще щось зверху.

Висовую руку у віконце, аби зрозуміти, наскільки там тепло. Впевнююся, що одяглася по погоді.

Роблю свій повсякденний макіяж, який робила до аварії. Нарешті я можу нафарбувати вії й не переживати, що не туди потраплю, або скористатися консилером і знати, що гарно його розтушую.

Губи не фарбую. Це на випадок поцілунку.

Від такої думки мої щоки враз вкриваються рум’янцем.

Заходжу до кухні саме тоді, коли батьки починають сваритися через якусь чашку. Наспівую пісню собі під ніс та відволікаюся на неї й на думки про хлопця.

Я насипаю собі їжу в тарілку і бачу, що куштую.

Момент ікс настав.

Чую, як відчиняється хвіртка сусідів. Аби не прогавити цей момент, я весь ранок стояла на подвір’ї та вслуховувалася.

Вилітаю з двору та біжу до сусідів. Біжу до Артема.

«Не переживай».

Промовляю до себе під час бігу.

«Він тебе чекає і буде радий тебе бачити».

Кажу це перед тим, як подзвонити у дзвінок.

«Зберись».

Востаннє промовляю це до себе.

Двері відчиняються.

Бачу сірі кросівки з чорними вставками. Підіймаю погляд, проводячи ним по синіх широких джинсах до білої футболки з одним написом у верхньому кутку.

Бачу вродливе обличчя хлопця.

Лице блідніє, і тільки зараз я помічаю великий шрам. Він простягається від вуха аж до підборіддя, ніби відрізаючи якусь частину обличчя.

Хвіртка зачиняється прямо перед моїм носом, а я так і стою, не вимовивши й слова.

У голові виникає дуже багато питань. Одне з них — чому він мені нічого не розповів про шрам.

— Артем?.. — питаю невпевнено, адже ще маю надію, що це він.

Хвіртка знову відчиняється. Але вже набагато повільніше.

— Ти бачиш? — питає, дивлячись кудись у підлогу.

— Так… тепер так…

— І що ти скажеш? — питає хлопець, так і не підвівши погляду до мене.

— Скажу, що ти придурок!

Я хотіла сказати йому дуже багато всього, та зараз вирвалися лише ці слова. Я раптом збагнула, що сумувала набагато більше, ніж думала, і дуже розсердилася, що він мене кинув.

Нарешті сусід підводить до мене очі, сповнені шоку та провини водночас. Також я бачу в них сором.

«Нехай соромиться, що так поїхав і нічого мені не сказав».

З цими думками заглядаю йому у світло-зелені очі.

— Ти теж мені подобаєшся…

З цими словами відчуваю, як і мої щоки вкриваються рум’янцем.

Артем запропонував мені прогулятися містом та поговорити.

Крокуємо стежкою поміж дерев. У цьому парку дуже багато молодих сімей із дітьми.

Рука аж чешеться від бажання торкнутися Артема чи взяти його за руку, та я стримую себе. Складаю руки перед собою, ніби обіймаючи себе, аби не підкоритися почуттям.

Досі мовчимо, і я розумію, що треба з чогось почати діалог.

— Тож… — кажу, дивлячись перед собою. — Чому ти мені нічого не сказав, коли раптово зник? Чому зачинив переді мною хвіртку, коли побачив?

Запитань у мене було ще багато, але я вирішила, що решта почекає.

— Я гадав, що ти не хочеш мене бачити після… — він переводить на мене здивований погляд.

Ми сповільнюємо кроки, доки повністю не зупиняємося.

— Після поцілунку твої батьки сказали, що ти не хочеш бачитися зі мною…

— Я не це мала на увазі… — кажу, розуміючи свою помилку. Я не маю сердитися, що батьки не так усе передали, бо сама нічого нікому не пояснила. — Просто все сталося дуже раптово, і мені потрібен був час, — продовжую та заглядаю хлопцеві в очі.

— Пробач…

— Тобі немає за що вибачатися! — вигукую. — То я винна, що нічого не сказала. Я мала…

— Ні, я не мав так робити.

Я не розумію, про що він. Я кохаю Артема, а він мене, тож усе добре. Що ще не так?

— Я брехав тобі.

Мої очі округлюються. Світ завмирає, і я бачу та чую лише Артема. Вслуховуюся в кожне наступне слово, сподіваючись зрозуміти, у чому справа.

— Я переїхав через своє обличчя… — починає розповідати сусід.

Він повертається та починає крокувати далі, розповідаючи свою історію. Наздоганяю його й іду пліч-о-пліч, уважно слухаючи.

— Я кажу, що збрехав, адже не розповів про свій шрам. Для мене це рівносильно брехні. Перед тим як поцілувати тебе, ти мала право знати, який я — не такий красивий через цю ваду, — і лише тоді вирішити, чи хочеш ти бути зі мною. А я, як поганець, не сказав тобі нічого. Я злякався.

— Для мене це не важливо… — хочу його заспокоїти.

— Але для мене важливо, — перебиває він. — Я так само, як і ти, потрапив в аварію, але отримав іншу травму. Мені розірвало щоку. Я справді не знаю, як саме це сталося, і не можу навіть уявити.

Я вдячний хірургам, які змогли максимально добре все зашити, але я все одно виглядаю просто жахливо…

Хлопець знову переводить на мене погляд.

— Мені це не важливо, — повторюю я.

Беру хлопця за руку та сплітаю пальці. Переводжу погляд на Артема, і ми зустрічаємося поглядами.

— Ти для мене справді дуже вродливий, — відчуваю, як щоки наливаються фарбою. — Але я вважаю, що це не головне. Я весь час боялася, що ти зі мною через жалість…

— Ні, — каже хлопець.

— Дякую, — усміхаюся та заглядаю йому в очі. — Ти мені справді дуже подобаєшся, і мені з тобою добре.

Три місяці по тому…

Я сиділа у вітальні й грала на роялі. Музика йшла не тільки з інструмента, а й із моєї душі. Я відчувала кожну нотку та кожну паузу. Моя нога натискає на педаль, і я чую, як усі звуки починають тягнутися один за одним.