розділ 28

Прокидаюсь від проміння сонця, яке пробивається крізь зашторене вікно. Роздвигаю штори та жмурю очі від яскравого світла. Вчора я цілий день прогулювалась містом, намагалась запамʼятати всі дороги, магазини, вивіски, дерева та кущі.

Сьогодні вже має приїхати Артем, а я маю бути найгарнішою для нього.
Роздумую над зовнішністю хлопця, уявляю, якого кольору в нього очі або волосся.

Дістаю гарну довгу спідничку. Вона молочного кольору та вкрита дрібними світло-рожевими квітами. На верх у мене довга біла кофтинка. Вона досить тоненька, тому на вулицю я вдягну ще щось наверх.

Висовую руку у віконце, аби зрозуміти, наскільки там тепло. Впевнююсь, що одяглась по погоді.

Роблю свій повсякденний макіяж до аварії. Нарешті я можу нафарбувати вії і не переживати, що не туди попаду, або скористатись консилером і знати, що гарно його розтушую.

Губи не фарбую — це на випадок поцілунку.
Від такої думки мої щоки враз вкриваються румʼянцем.

Заходжу до кухні тоді, коли батьки починають сваритись через якусь чашку. Наспівую пісню собі під носа та відволікаюсь на неї і на думки про хлопця.

Я насипаю собі їжу в тарілку і бачу, що куштую.

Момент ікс настав. Чую, як відчиняється хвіртка сусідів. Аби не прогавити цей момент, я весь ранок стояла на дворі та вслуховувалась.

Вилітаю з двору та біжу до сусідів. Біжу до Артема.

«Не переживай», — промовляю до себе під час бігу.
«Він тебе чекає і буде радий бачити», — кажу перед тим, як подзвонити у дзвінок.
«Зберись», — востаннє промовляю.

Двері відчиняються.

Бачу сірі кросівки з чорними вставками. Підіймаю погляд, проводячи ним по синіх широких джинсах до білої футболки з одним написом у верхньому кутку.

Бачу вродливе обличчя хлопця. Лице блідніє, і тільки зараз я помічаю великий шрам. Він простягається від вуха аж до підборіддя, ніби відрізаючи якусь частину обличчя.

Хвіртка зачиняється прямо перед носом, а я так і стою, не вимовивши і слова.

В голові виникає дуже багато питань. Одне серед них — чому він мені нічого не розповів про шрам.

— Артем…? — питаю невпевнено, адже ще маю сподівання, що це він.

Хвіртка знову відчиняється, але вже набагато повільніше.

— Ти бачиш? — питає, дивлячись кудись у підлогу.

— Так… тепер так…

— І що ти скажеш? — питає хлопець, так і не підвівши погляд до мене.

— Скажу, що ти придурок!

Я хотіла сказати йому дуже багато всього, та зараз вирвались лише ці слова. Я раптом збагнула, що сумувала набагато більше, ніж думала, і дуже розсердилась, що він мене кинув.

Нарешті сусід підводить до мене очі, сповнені шоку та провини водночас. Також я в них побачила сором.

«Нехай соромиться, що так поїхав і нічого мені не сказав», — з цими думками заглядаю йому в світло-зелені очі.

— Ти теж мені подобаєшся…

З цими словами відчуваю, як вже мої щоки вкриваються румʼянцем.

Артем запропонував мені прогулятись містом та поговорити.

Крокуємо стежкою поміж дерев. В цьому парку дуже багато молодих сімей з дітьми.

Рука аж чешеться від жаги торкнутись Артема чи взяти його за руку, та я стримую себе. Складаю руки перед собою, ніби обіймаючи себе, аби не було такого сильного спокуси.

Досі мовчимо, і я розумію, що треба з чогось почати діалог.

— Тож… — кажу, дивлячись перед собою, — чому ти мені нічого не сказав, коли раптово зник? Чому зачинив переді мною хвіртку, коли побачив?

Запитань у мене було ще багато, але я вирішила, що решта почекає.

— Я гадав, що ти не хочеш мене бачити після… — він переводить здивований погляд на мене.

Уповільнюємо кроки, доки повністю не зупиняємось.

— Після поцілунку твої батьки сказали, що ти не хочеш бачитись зі мною…

— Я не це мала на увазі… — кажу, розуміючи свою помилку. Я не маю сердитись, що батьки не так передали, бо сама нічого нікому не пояснила.

— Просто все сталось дуже раптово, і мені потрібен був час, — продовжую та заглядаю хлопцеві в очі. — Пробач…

— Тобі немає за що вибачатись! — вигукую. — То я винна, що нічого не сказала, я мала…

— Ні, я не мав так робити.

Я не розумію, про що він. Я кохаю Артема, а він мене, тож все добре. Що ще не так?

— Я брехав тобі.

Мої очі округлюються. Світ завмирає, і я бачу і чую лише Артема. Вслуховуюсь у кожне наступне слово в надії зрозуміти, в чому справа.

— Я переїхав через своє обличчя… — починає розповідати сусід.

Він повертається та починає крокувати далі, розповідаючи історію. Наздоганяю і йду пліч-о-пліч, уважно слухаючи.

— Я кажу, що збрехав, адже я не розказав про свій шрам. Для мене це рівносильно брехні. Перед тим, як поцілувати, ти мала право знати, який я некрасивий через цю ваду, і лише тоді вирішити, чи хочеш ти бути зі мною. А я, як поганець, не сказав тобі нічого. Я злякався.

— Для мене це не важливо… — хочу його заспокоїти.

— Але для мене важливо, — перебиває. — Я аналогічно тобі потрапив в аварію, але отримав іншу травму. Мені розірвало щоку. Я справді не знаю, як саме так трапилось і не можу навіть цього уявити.

Я вдячний хірургам, які змогли максимально гарно зашити, та я все одно виглядаю просто жахливо…

Хлопець знову переводить погляд на мене.

— Мені це не важливо, — повторюю я, беру хлопця за руку та сплітаю пальці. Переводжу погляд на Артема, і ми зустрічаємось поглядами.

— Ти для мене справді дуже вродливий, — відчуваю, як щоки наливаються фарбою. — Але я вважаю, це не головне. Я весь час боялась, що ти зі мною через жалість…

— Ні, — каже хлопець.

— Дякую, — всміхаюсь та заглядаю в очі. — Ти мені справді дуже подобаєшся, і мені з тобою добре.

Бачу, як його погляд опускається до моїх губ. Як же приємно за ним спостерігати.

Вже через мить ми зливаємось у приємному та жаданному поцілунку.