розділ 27

Батьки дуже переживаються. Я знаю це, бо вони перестали так часто сваритись, а в голосі з’явилось більше обережності та турботи. Сьогодні буде проведена операція на зір, а мої думки лише про Артема.

Я тиждень назад дізналась, що його батьки розлучились, і хлопець переїхав разом з батьком. Як на мене, це не логічно, адже він дуже допомагав мамі з братами, а з іншої сторони тітка Анджеліна пояснила, що тато переїхав до квартири біля хорошого університету. Сусід, точніше колишній мій сусід, хоче вступати туди. Я його цілком розумію, Артем старший на мене на рік і вже зараз має думати про випускні екзамени та вступ до університету, та мене просто обурює, що я про це дізналась в останню чергу. Через його маму.

— Ти готова? — це питання від лікаря виймає мене з роздумів.

Киваю. Мене відвозять на операцію.

Прокидаюсь досі в темряві. Очі трохи болять, але це терпимо. Відчуваю пов’язку на голові, яка повністю перекриває зону, на якій була операція. Катетери, судячи з усього, досі на мені.

Згадую, як прокинулась так само, але після аварії. А тепер все навпаки. Я тепер буду бачити.

Чую, як двері з гуркотом відчиняються. Кроки декількох людей наближаються.

— Донечку… — голос мами мене одразу заспокоює. Відчуваю теплий дотик татової і маминої рук на своїй.

— Ну що… — починає лікар. Метелики надії та очікування витанцьовують у мене в животі. — Зараз подивимось, як у тебе все загоюється.

Холодні руки торкаються моєї потилиці. Вони повільно звільняють мене від пов’язки.

— Відкривай повільно очі. Зараз буде дуже яскраво по відчуттям.

Зажмурюю їх сильніше, після чого, жмурячись, починаю відкривати. Яскраве світло ніби знову засліплює мене, і я знову погружаюсь у темряву.

Згодом розумію, що я не осліпла, а просто закрила з переляку очі.

— Все нормально, не бійся, — каже лікар.

Я бачу яскраве світло і силуети людей навколо мене.

Коли я повернулась додому, першою справою я пішла оглядати будинок. Було досить незвично бачити світ. Заходжу у двір крізь сірий металевий паркан. Ступаю на бетонну доріжку і дивлюсь перед собою прямо на величезний цегляний будинок. Обходжу його вже відомою і в той самий час новою доріжкою. Вона веде до заднього двору.

Не можу визначити, де саме стояв сніговик, тому на хвилинку заплющую очі. Коли знаходжу це місце, відкриваю очі і розумію, що сніговик був розташований прямо перед моїм вікном. Раніше я обходила весь будинок, аби доторкнутись до нього і зрозуміти, що наш із Артемом витвір цілий, а могла просто глянути у вікно замість цього.

Сідаю в крісло-мішок і дивлюсь у небо крізь сонячні окуляри, які мені видали в лікарні. Ще якийсь час я маю звикнути до такого яскравого світу.

Вдома мене чекає приємний сюрприз. Я гадала, що будинок всередині досить старий і потребує ремонту, але насправді все виявилось не так погано. Моя кімната була світла та простора.

Дістаю коробку з виробами із пластиліну. Знаходжу сердечко, яке я точно не ліпила. На його зворотній стороні написано лише три слова.

Після їх прочитання моя шкіра вкривається мурашками, а з очей починають текти сльози.

«Ти мені подобаєшся».

Це було так по-дитячому, але від того лише більше впевнююсь, що послання від Артема.

«Я теж», — відповідаю, проводячи рукою по напису.

Дістаю телефон, який мені вже переналаштували. Телефоную Артему, але гудки обриваються знову і знову.

Хочу піти до тітки Ангеліни та спитати в неї про хлопця. По дорозі підходжу до роялю і проводжу рукою по клавішах. Без зору я не усвідомлювала, як гарно він величає в холі. Натискаю спочатку одну клавішу, потім іншу — і згодом зав’язується моя улюблена п’єса. Я весь час грала її, аби розрадити себе. Тільки це дало мені змогу пережити період відновлення після аварії.

Кажу батькам про свої плани та полишаю будинок. Трохи не можу зорієнтуватись, в якій стороні від нас жив Артем.

Проходжу по доріжці, обкладеній вуличною плиткою. По сторонах від кам’яної хвіртки красуються два гарних куща. Обрамлений в бутончики, які потім розкриються в красиві квіти, він викликає усмішку на моєму обличчі.

Двері відчиняє гарна жінка років 45–50. Зморшки на її обличчі, здається, тільки прикрашають її красу. Волосся темне, але вже з сивиною в деяких місцях, заплетене в низький пучок. Так само заплетене, як і моє.

— Привітик!! — чую знайомий голос, і в серці розливається тепло.

— Доброго дня! — вітаюсь у відповідь і всміхаюсь яскраво, як ніколи.

Тітка Ангеліна трохи нахиляється та вдивляється в мої очі.

— Ти бачиш!!! — раптом вигукує.

Вже через мить ми сміємось та міцно обіймаємось.

За чашкою чаю я дізналась, що Артем має приїхати на вихідних, аби провідати маму та братів, які якраз вибігли на кухню.

Ми всі разом сміялись та розмовляли на різні теми. Вкотре мені стало дуже шкода Матвія. Коли думаю про нього, то починаю себе ненавидіти. Я не цінила можливість пам’ятати світ.

Вечеряю з батьками. Я гадала, що коли поверну зір, побачу, що в них насправді все добре, але вийшло навпаки. Зараз я впевнена, що вони не розлучились лише через мене.

Роздивляюсь візерунки на виделці, за якими так сумувала.

«Сьогодні вже четвер, а це значить, що післязавтра Артем буде тут».

Від цієї думки на душі теплішає. Я скажу йому, що кохаю, і в нас все буде добре.

«Ми маємо бути разом».