розділ 26

Випроводжую дівчат з будинку. Ми обіймаємось на прощання, і я чую кроки, котрі віддаляються від мене. Щойно я збиралась бігти до сусідів, як мені телефонує мама. Беру слухавку.

— доню, — починає мамин голос з телефону, — тобі знайшли донора.

Мій телефон падає на підлогу. Сідаю та намагаюсь намацати його. На якийсь час думки про операцію перекривають думки про сусіда. Згодом я починаю уявляти, як зможу побачити Артема і як він зрадіє, коли дізнається цю новину.

Хапаю ключі з ключниці та виходжу з будинку. Серце відбиває гучні удари. Відчуття, що їх чую не лише я. Прохолодний вітерець розвіває моє волосся. Відчуваю, як пасма приклеюються до блиску на губах. Зав’язую резинкою з руки низький хвіст. Тим часом крокую до сусідньої хвіртки.

Руки вже холодні та мокрі від поту. Дзвоню у дверний дзвінок.

Намагаюсь наперед вигадати, що казатиму, але думки знову розлітаються в різні сторони. Вирішую, що влучні слова самі себе знайдуть, як тільки я відчую запах парфумів Артема та почую його дихання. Коли відчуватиму, що він поруч.

Хвіртка відчиняється, та я не відчуваю його аромату.

— привітик… — вітається жіночий голос тітки Ангеліни.
— доброго дня, покличте Артема, будь ласка, — прошу її.
— а він тобі не розповів? Я гадала, що ви постійно спілкуєтесь…

Серце так сильно б’ється, що складається відчуття, ніби воно зараз зупиниться. Дихання збивається.

«що сталось?»
«що саме він мав мені розповісти?»

І решта схожих питань заполонили мій мозок.

— Артем більше тут не живе…