розділ 25

Прокинулась я за будильником о 8 ранку. Зустріч запланована на 13:00, тому я маю вдосталь часу на збори.

Вмиваюсь дуже холодною водою в надії змити чи хоча б заморозити той самий сон. Сьогодні уві сні я не просто відчувала сусіда, а й чула. Я була впевнена, що він поряд навіть після пробудження.
Сьогодні вперше за цей час Артем не намагався навідатись до мене.

Телефон повідомив, що на дворі сьогодні досить тепло.

Вдягаю блакитні джинси з вішаку з хмаринкою та легеньку кофтинку. Якого кольору кофтинка — для мене загадка, адже таких у мене три однакові, і всі різних кольорів. Вони складені на поличці без позначки кольору.
Роблю легкий макіяж і вдягаю давно відкладені прикраси. Навіть надягла кілька перснів.

Снідаю разом з батьками. Мама свариться, що тато не допомагає їй мити посуд. Кажу, що можу й сама його помити. Мама нарешті заспокоїлась, хоча уявляю, як вона досі з ображеним на тата виразом обличчя.

Чую шум, що попереджає про відкривання автоматичних воріт. Після нього лунають тихенькі звуки двигунів двох машин, котрі покидають двір.
Поки мию посуд, питаю в телефону, скільки зараз часу. Дізнавшись, що дівчата за кілька годин мають приїхати, я йду далі збиратись.

Одягаю окуляри та беру палицю в руки. Думками я перебуваю десь в іншому місці.
Сміх з сусіднього подвір’я повертає мене до реальності. Усвідомлюю, що я вже сиджу в кріслі-мішку в задньому дворі, а мої ноги вкриті теплим пледом.

Несвідомо знову занурююсь в думки про Артема.
«чому він про мене так дбає»
«йому не все одно на мене?»

Мене ніби струмом пробиває усвідомлення:
«він мене поцілував, і він дбає про мене, а я була не проти поцілунку і постійно думаю про нього».

Чую голос Артема і враз відчуваю потребу в ньому. Я відчувала її завжди, та тільки зараз збагнула, наскільки вона сильна. Я досі не відчувала такого ні з ким і не впевнена, як має відчуватись закоханість, та, схоже, це вона. У всякому випадку я знаю, що сумую за ним кожну хвилину, коли не чую чи не відчуваю. Ми маємо про це поговорити сьогодні.

Тільки-но я домовилась зі своїм внутрішнім голосом, почула стук у хвіртку. Він був досить гучний, тому думаю, дівчата вже давно прийшли.
Підходячи, я розпізнала їхні веселі голоси та дзвінкий сміх.
— я йду! — вигукую, аби вони перестали тарабанити.

Поки крокую до них, досі думаю про свої почуття до Артема. Намагаюсь збагнути, чи я правильно все розумію.

Проводжу рукою по холодній, залізній хвіртці. Знайшовши кнопку, натискаю на неї, і хвіртка із щолчком відчиняється.
— привітик!! — вигукують близнята в унісон та кидаються мене обіймати.

В грудях вирує торнадо різних емоцій. Хочу бути тут з дівчатами і в той самий час подумки вже біжу до Артема. Вже вигукую про свої почуття до нього. Нехай всі чують. Нехай знають всі, що я його кохаю, і цей поцілунок мені сподобався. Впевнена, що все не просто так.

— ми випадково помилились будинком, — починає розповідь Ліз, коли ми вже пройшли до вітальні, — у тебе по сусідству такий красень живе!!
— ну мабуть.. — відповідаю з легкою усмішкою, ніби натякаючи, що я не знаю, як він виглядає.
— ти дурна! — вигукує інший дуже схожий голос.
— ой! — вигукує Ліз після глухого тихого удару. — вибач, будь ласка.

Я заливаюсь реготом, уявляючи, як Кріс дає прочухана своїй сестрі.
У них різниця у віці лише кілька секунд, та Кристина завжди була більш стриманою та дорослішою за близнючку.

Відчуття, ніби до мене знову повернувся зір. Я дуже добре пам’ятаю дівчат і знаю, яку емоцію передають їхні обличчя під час розмови.

Та, не дивлячись на те, як я рада їх бачити, я кожного разу думками повертаюсь до Артема. Знаю, що сьогодні ввечері маю з ним поговорити — залишилось лише почекати, коли подруги поїдуть додому.

Весь день ми обговорювали всі зміни, які в нас відбулись. Я дізналась, що в музичній школі змінили директорку, а минула пішла на пенсію, і про те, що Людмила Вікторівна, ніби, теж хоче йти.

— навіть не віриться! — вигукую на цю новину. — вона казала, що ще кілька років буде там працювати точно.
— я думаю, що вона трималась заради тебе… — обережно каже Кріс.
— так… — підхоплює Ліз. — вона від багатьох учнів відмовилась, аби давати тобі більше уроків…

— може, ви і праві… шкода, що все так склалось, — погоджуюсь. — я сподівалась, що отримаю початкову музичну освіту і вступлю, аби отримати вищу…
— сумуєш за інструментом та грою? — питає Ліза.
— ну, я граю…
— справді?! — майже в унісон вигукують сестри.
— ну трохи…

Я розповіла дівчатам, що увесь час практикувалась у грі, не дивлячись на втрату зору, і вони були шоковані. Я не знаю, через що вони так дивуються, бо насправді я навіть коли бачила, пробувала грати в темноті. Мені завжди здавалось, що якщо навчитись так грати, то це вже новий рівень відчуття інструменту.

Я хотіла було заікнутись про те, що було найскладніше — це вчити Артема грати, коли сама нічого не бачиш, але вчасно зупинилась.

Хоч розмова і йшла легко, та думки про хлопця і про розмову, яка на нас чекає, іноді трохи губили мене.