розділ 23

В ранці прокидаюсь від сварки батьків, яку вже довго заміняло холодне мовчання. З розмови розумію, що вони сваряться через кришку унітазу. Тато вірогідно забув її закрити, а маму це бісить.

Лежу в ліжку до останнього та насолоджуюсь теплотою ковдри. Чую, як голоси батьків стихають, і я вірогідно знову занурююсь у сон.

Прокидаюсь від того самого сна, який мені снився ще в лікарні. Коли я тільки втратила зір, я довго не могла збагнути, де знаходжусь, адже чітко бачила небо та зорі, а поруч були батьки. Лише згодом стало зрозуміло, що це малювала моя уява, поки я спала.

Мені часто сниться цей сон, але останнім разом я перестала в ньому бачити батьків. Тепер мені допомагає прокинутись думка, що це лише сон, і Артем в ньому не справжній.

Після поцілунку пройшло вже декілька днів — декілька днів, сповнених тишею між нами.

Крокую на кухню. Відкриваю холодильник та дістаю заготовлений мамою сніданок. Поки розігріваю, думаю про те, що зараз робить Артем. Їм і згадую, як хлопець робив мені смачнющий молочний коктейль з банану та молока. Я після цього постійно вимагала цей напій, і сусід люб’язно його робив знову і знову.

Одягаюсь та думаю, чи гарно я одягнена на думку Артема.

Виходжу на вулицю та крокую вологою стежкою на заднє подвір’я. По дорозі до крісла-мішка, яке встановлював Артем для мене, підходжу до місця, де раніше був сніговик. Тепер тут лише одна величезна калюжа, яка нагадує, що там було щось більше, ніж просто килим снігу.

Вдихаю свіже повітря, намагаючись вловити в ньому парфуми Артема.

Падаю в крісло та укутаюсь у плед, який хлопець порадив залишити тут. Вдихаю запах від парфумів сусіда, якими цей плед вже пропитався після наших вечірніх посиденьок під ним.

Відчуваю, як сльози збираються в очах, але того страшного ком у горлі немає. Це просто тихий плач. Він трохи спиняє потік моїх думок та допомагає зрозуміти кожну.

Я знаю, що Артем приходив кожний ранок протягом цих мовчазних днів, але я сказала батькам, аби вони не впускали сусіда. Мені потрібно трохи більше часу.

Ноги змерзли та змокли. Повертаюсь у дім. Як тільки заходжу, одразу відчуваю тепло та сухість.

Я не знаю, чим можна ще себе зайняти, тож йду до роялю. Дуже старі п’єси, які я довго не грала, починають забуватись. Це додає мені ще більше суму, але я підбадьорюю себе думкою, що вже скоро поверну зір та знову побачу ноти. Я знову зможу поринути у списані різними символами аркуші, в яких багато людей навіть нічого не тямлять.

Через якийсь час, коли я вже зіграла все, що пам’ятаю, починаю підбирати аккорди. Намагаюсь зробити так, аби вони звучали одразу гарно та мелодійно. Не помічаю, як мене затягує, і відриваюсь від гри лише тоді, коли відчуваю нестримний голод та біль у животі, а в голові тим часом вже маю гарну мелодію з аккордів.

Ця мелодія не є чимось серйозним, та вона повністю передає мої почуття до всього, що зі мною трапляється. Вона досить сумна та спокійна, але часом вибухає позитивом.

Коли я починала грати в мажорі, згадувала час, проведений з Артемом. Метелики робили сальто від однієї згадки про той час, а пальці відігравали ці емоції на інструменті.

Приймаю їжу та слухаю повідомлення від Кріс. Я сказала, що саме приймаю їжу, а не обідаю, вечеряю чи снідаю — бо насправді не впевнена, скільки зараз часу.

Крістіна попросила зателефонувати мені, і я погодилась. Під час дзвінку домовляємось нарешті зустрітись.

Завтра вона зі своєю сестрою приїдуть до мене.