розділ 21

Заходжу в дім. Крокуючи в напрямку роялю, слухаю п’єсу. Коли сідаю за інструмент, намагаюсь відтворити її. Зосереджена на спробах зіграти її бездоганно і без нот, тому відволікаюсь від усіх сторонніх думок. Знаю, що моя душа житиме, допоки матиму змогу грати на фортепіано, і що лише так я зможу сховатись від реальності.

Вже пройшла незлічена кількість часу, і я відчуваю сильну емоційну втому і в той самий час наповненість. Я віддала всю себе в п’єсу, яку мені вдалося повторити, хоч і не бездоганно, і в той самий час наповнилась цією музикою і вивільнила все своє занепокоєння з приводу Артема. Я все одно буду про нього думати, але вже зі свіжою головою і без зайвих емоцій.

Живіт болить від голоду, а руки та ноги починають труситися.

«Він має скоро прийти».

Зачиняю кришку роялю.

«Він не може так все залишити».

Засовую стілець на своє постійне місце під інструментом. Чую скрип, який утворюється через пересування по холодній плитці.

«Йому ж не все одно на мене».

Роблю перший крок в сторону кухні, після чого різко розвертаюсь та йду до своєї кімнати, прокладаючи шлях палицею.

«Правда ж, не все одно?»

Стук у двері. Завмираю на кілька митей, щоб переконатись, що мені не почулось, а потім повертаюсь у зворотному напрямку. Крокую до дверей, досі водячи палицею по підлозі. Розумію, що дісталась цілі, коли відчуваю, що вперлась у щось цією палкою, яку вже дуже не переношу.

— Хто там?! — з мене виривається роздратований вигук.

— Та то я! — відповідає хлопець, голос якого одразу ж впізнаю.

Відчиняю вхідні двері. Одразу після щолкання замка вони майже одразу відчиняються. Подух вітру від такого різкого відкривання відкидає моє волосся. Чую дихання Артема. Він стоїть досить близько.

— Ти що таке удумала?! — говорить досить гучно Артем. Я відсахнулась від несподіванки. Чую його крок назустріч мені.

— Що ти мала на увазі? — запитує ще раз, але вже тихіше.

Всередині мене роїться клубок різних емоцій. Я на нього дуже зла, але я сумувала за його голосом та присутністю. Я хочу вдарити хлопця та вигнати і водночас потребую його обіймів. Мені треба комусь розповісти про свої переживання та почути, що в мене не все так погано, як я думаю.

Я мовчу, адже не можу вирішити, як саме діяти, і хочу більшого.

— Ти можеш перестати мовчати нарешті?! — знову вигукує хлопець.

— Ні! — я не очікувала, що скажу це так гучно.

Мама повернулась на роботу після того, як привезла мене з лікарні. Рада, що вдома ще нікого немає.

— Це ти що від мене хочеш?! Якщо тобі платять, аби проводити час зі мною, то так і кажи! — викрикую все, що в мені сиділо.

Хлопець не відходить, але і не скорочує і без того маленьку відстань між нами. Я так хочу бачити його обличчя, поки говорю все це.

— Я знаю, як ти сьогодні веселився з якоюсь дівкою! А що мене більше образило, так це те, що ти нічого мені не розповідаєш! — сльози починають текти по моїх щоках, а голос стає хрипким та тихішим. — Мене ображає це… ти…

Запинаюсь, адже не впевнена, що хочу продовжувати. Хлопець мовчить, даючи мені час зібратись.

— Ти знаєш, як мені шкода, що ти мусиш сидіти вічно зі мною? Але, незважаючи на це, мене ображає, що ти прикривався важливими справами, аби не бачитись зі мною, а сам розважався з дівчиною.

Закінчую, після чого відчуваю його руку у себе на передпліччі.

Я чекала такий самий викрик та вибух емоцій з його боку, тому дуже здивувалась, коли почула тихий і спокійний голос.

— З чого ти взяла, що мені платять, що я гуляв з якоюсь «дівкою» і що не хочу проводити з тобою час? — у голосі хлопця відлунювала легка усмішка.

— Я чула тебе і її біля двору, коли повернулась з лікарні, — не відступаю я.

«І як ти тепер викрутишся?» — лунає в моїх думках.

— Я сьогодні… — пауза, ніби він щось згадує. — Я тільки з мамою сьогодні виходив. Вона мене проводжала до хвіртки, відправляючи в магазин.

Чую його низький та дуже привабливий сміх.

— Перед цим Алекса з’їла мамину помаду, і в неї так смішно пофарбувались губи.

У моїй голові стається осяяння. Я розумію, якою була дурепою. Я ж чула, як після сміху хтось входив у будинок і чула, що віддалявся лише його сміх.

— Але чому ти не міг зустрітись і чому нічого мені не казав? — починаю наступати, розуміючи, що, можливо, я все ж таки не права.

— Матвій захворів дуже сильно, а він же нічого не бачить. Я, як старший брат, мав допомагати батькам його доглядати, а в перервах слідкував, аби наймолодший нічого не накоїв.

Після його пояснень я почуваюсь не просто дурепою. Тепер я дурепа-істеричка.

— Але я не буду вибачатись, — заявляю і відчуваю, як щоки вкриваються рум’янцем.

— Я знаю, — його голос став зовсім тихим та трохи хриплим. — Я дещо зроблю?

Мені стає трохи ніяково від цього питання. Я розумію, що в цьому, мабуть, нічого такого немає, та моє серце калатає як божевільне.

— Ну та…

Я не встигаю договорити, коли відчуваю, як руки Артема обхоплюють мене. Вони дуже міцні та сильні. Дуже приємно відчувати їх тепло.

Моїх губ торкаються м’які губи Артема. Це була, мабуть, лише мить, та для мене ніби пройшла вічність.

«Навіщо?»

Я так шкодую, що не можу на нього глянути.

Хлопець відсторонився від мене, і я лише зараз відчула холод, який тягнеться з досі відчинених дверей. Моя шкіра враз вкривається мурашками. Щоки починають горіти, а серце ніби ось-ось вилетить з грудної клітини.

«Чому він це зробив?»
«Я йому справді подобаюсь?»
«Що це в біса означає?»

Я задавала собі багато питань, на які відповіді так і не знайшла. Не можу зрозуміти, що першим хочу спитати з усього, що мене цікавить. Просто стою мовчки та намагаюсь розкласти все по поличках у себе в голові.

— Ти… — починає Артем, але його перебиває звук відчинення воріт.

Батьки повернулись з роботи трохи раніше. Як я потім зрозуміла — вони хотіли провести час усією сім’єю. Артем одразу пішов, як тільки ми дізнались про повернення мами і тата.