розділ 20

По приїзду чую голос Артема. Він сміється десь на вулиці.
Я весь час гадала, що він не приходить до мене через школу чи інші справи. А він просто з кимось іншим.

Дівочий голос, а після нього — сміх Артема, ще гучніший. Голоси віддаляються одразу після звуку закривання хвіртки.

Сильніше стискаю сумку в руці. Мене переповнюють відчуття, схожі на ті, що з’являються, коли хтось без дозволу бере твою улюблену іграшку.

«Більше не буду йому писати чи дзвонити».

Вирішую: якщо він захоче — сам зробить крок мені назустріч. Артем пішов гуляти з якоюсь дівчиною замість мене. Це його вибір, на який я не можу вплинути.

У дім не заходжу — одразу крокую на задній двір. Чую, як палиця в моїй руці треться об бетон. Вона вже, мабуть, протерлася на кінці.

«Чому він нічого не сказав мені про свою подругу?»

Підходжу до сніговика, якого ми зліпили разом. Проводжу рукою по напіврозталому снігу. Сніговик став нижчим і, певно, скоро розвалиться.

«Артем не повинен спілкуватися зі мною, якщо не хоче. А якщо боїться мене образити — я зроблю це сама. Я маю припинити наше спілкування».

Повертаюся в будинок і дістаю шахи для незрячих, які колись приніс Артем. Я була впевнена, що це шахи його незрячого брата.

Повільно крокую з ними в руках до подвір’я сусідів. Відчуваю легкий вітерець, який із кожним днем стає теплішим.

Довго шукаю дзвінок. Нарешті дзвоню у двері.

— Сонечко… — чую голос тітки Ангеліни після того, як двері відчиняються. — Я не знала, що ти прийдеш…

— Я ненадовго, — намагаюся виглядати невимушено. — Прийшла лише повернути вам ваші шахи.

— Але наші шахи в нас лежать, — відповідає сусідка.

Її слова позбавляють мене мови.

«Якщо це не їхні шахи, то чиї ж тоді?»

— А… зрозуміла, — кажу я, все одно простягаючи гру тітці Ангеліні.
— Передайте їх, будь ласка, Артему і скажіть, що він більше не повинен проводити зі мною час.

Після цих слів передаю шахи їй до рук, розвертаюся й крокую додому. Хвіртка сусідів досі відчинена — я впізнаю це за звуком.