роділ 17

Під час розмови з хлопцем лунає сигнал телефону. Я розумію, що це може бути будь-хто, але щось підказує — повідомлення від Кріс. І я вже відразу це розумію. Той самий тихий і невпевнений голос, як і вчора:

— Привітик… знову, — починає. Артем замовкає і дає мені змогу прослухати повідомлення. Він усе чує. Уявляю, як хлопець робить вигляд, що не підслуховує, але йому цікаво, хто це і що хоче. — Ти вчора так і не відповіла, тож я вирішила залишити повідомлення знову…

Вона часто робить паузи, підбирає кожне слово. Мабуть, вважає мене інвалідкою — і права. Я знаю, що дівчина обережна, бо боїться образити мене чи нагадати про втрату.

— Я дуже чекаю на відповідь, — запинається. — Тобто ми з сестрою. Па-па!

Відкладаю телефон.

— Що думаєш? — обережно питає Артем.

Я повертаюся зі спогадів про дівчат:

— Я поки не знаю. Не впевнена, що готова, якщо чесно… — кажу, а сама вирішую, що все ж зустрінуся з дівчатами. Про це скажу хлопцю трохи пізніше.

Ввечері Артем вже зміг зіграти собачий вальс сам, а після запропонував пограти трохи в шахи. Під час гри ловлю себе на думці, що перестала вважати себе ні на що не здатною без зору і нарешті почуваюсь живою, нормальною та здоровою людиною.

Коли Артем пішов я вирішила все ж таки відповісти кріс, а після лягаю спати під звичний шум сварки батьків. Уявляю, як би жилось, якби вони розійшлись. Але думаю, що такого не станеться — батьки тримаються разом заради мене, хоча насправді так вони роблять лише гірше і мені, і собі.