розділ 16

З самого ранку до мене прийшов Артем. Він сказав, що це компенсація за вчора:

— Одягайся тепліше, у мене є сюрприз! — сказав сусід. Уявляю, як він посміхається.

Я одягла найтепліші речі, як радив хлопець. Відчуваю теплу руку на своїй. Він веде мене за собою, а я намагаюсь запам’ятати відчуття близькості. Він ніколи не брав мене за руку.

Шум відчинення вхідних дверей. Холодний подих вітру б’є в обличчя. Ступаю на бетонну доріжку навколо будинку. Артем досі міцно тримає мою руку. Відчуваю, як усе тіло вкривається мурашками.

Він веде мене далі, і раптом щось холодне торкається моїх ніг. Я сильніше стискаю його руку і чую його глибокий сміх. Стискає руку у відповідь. Усмішка з’являється на моєму обличчі, коли я розумію, на що наступила.

— Сніг! — вигукую і починаю сміятись.

— На один, два, три… падай! — кричить хлопець і легенько штовхає мене.

Ми разом летимо в холод. Я нічого не бачу, але в пам’яті залишились холодні сніжні дні, коли каталась на санях та грала сніжками.

— Давай збудуємо сніговика? — пропоную, а потім розумію, що не зможу.

— Давай! — відповідає хлопець і починає мені допомагати.

Я роблю все сама, а він лише направляє, аби я не врізалася в щось. Потім Артем складає снігові шари до купи.

Сніговик вийшов у мій зріст, і ми вирішили назвати його Алексою на честь собаки Артема, яка бігала поруч. Хлопець сказав, що їй може бути сумно, і запропонував привести собаку яка явно була через це рада. Алекса стрибає так високо, що її маленькі лапки дістають мені аж вище живота.

Відчуваю нестримний холод у всьому тілі, але не хочу йти. Знаю, що як зайду в дім, цей маленький сніговий світ розвіється, і на згадку залишиться лише холод рук.

— Ти вже вся тремтиш, — говорить Артем крізь сніг. Відчуваю, як він обхоплює мене руками, зігріваючи спину, а потім веде до дому.

Я мовчки йду за ним, перебуваючи в легкому шоці від таких дій. Хотіла сказати, що не хочу заходити і запропонувати ще трохи полежати на холодному снігу, але ніби втратила голос.

Так мовчки ми зняли верхній одяг і сіли пити гарячий ароматний чай на кухні. Чую, як батьки прощаються і йдуть, а я мовчу. Не знаю, що маю відчувати, але мені сподобалось і хочу, аби він мене знову обійняв або взяв за руку. Замість цього просто кажу, що вдячна йому.

— Сьогодні буде новий урок гри на піаніно? — питає Артем через якийсь час.

Мої губи та руки досі онімілі від холоду, тож відповідаю, що можливо трохи пізніше.