розділ 15

Дорогою додому тато намагався мене розговорити. Я відповідала коротко, і згодом він теж замовк. У голові крутилися думки, серед яких був і Артем. Мені раптом стало цікаво, яким я його побачу, якщо мені повернуть зір. Якщо повернуть.

Уночі чую, як мама плаче за зачиненими дверима. Востаннє так було ще до знайомства з сусідами. Не знаю, через що вона плаче — від горя, надії чи щастя. Уявляю тата поруч, зануреного у свої думки. Раніше я б пішла заспокоїти маму, але зараз не хочу. Я не знаю, що сказати й чим допомогти.

Поки лежу в ліжку, знову згадую свого нового друга. Думаю, чим він займається, і борюся з бажанням надіслати йому повідомлення. Згадую, що щось отримала на телефон, поки була в лікарні. Тягнуся рукою до тумбочки, на яку клала смартфон. Проводжу по гладкій дерев’яній поверхні, доки не відчуваю скло екрана під пальцями.

— Привітик! Ти як там?.. — лунає до болю знайомий тихий і невпевнений жіночий голос. — Вибач, що не писала й не дзвонила… Твоя мама сказала, що тобі трохи важко, і я просто подумала, що краще дати тобі спокій…

Намагаюся пригадати, хто це.

— Ми з сестрою дуже за тебе переживали весь цей час…

Тепер я впевнена — це Кріс, моя подруга з музичної школи. У неї є сестра-близнючка, і я єдина в класі, хто може їх відрізнити. Голоси в них схожі, але зовнішність і характери зовсім різні.

— Ми можемо якось зустрітися? Я не знаю, що ще сказати…

Руки починають тремтіти, але помічаю це лише після гудка. Вирішую, що відповім завтра — я ще не впевнена, чи хочу зустрічатися.