розділ 14

Наступного дня їду в машині. Не знаю, куди діти голову та як себе зайняти. Раніше я завжди дивилась у вікно та роздивлялась будинки й краєвиди, які ми проїжджали. Слухаю радіо, в якому говорять про чудову сонячну погоду. Сказали, що снігу досі не очікується, але я його і так не побачу.

А може, лікарі таки щось зроблять, і до кінця зими я відновлю зір та зможу побачити сніг. Згадала Матвія, у якого такої надії немає. Не змогла для себе зрозуміти, це добре чи погано, тому лишила ці роздуми на інший час. Насолоджуюсь гарною музикою та тишею замість болтовні з татом. Сподіваюсь, що ми мовчки проїдемо всю дорогу туди й назад.

Заходжу до лікарні, тримаючи тата за руку. На перенісся тиснуть окуляри, та я не зважаю. Відчуваю запах ліків, розчинів, бахіл та одноразових рукавичок.

Коли ми зупиняємось, я чую вітання якогось жіночого голосу. Певно, ми підійшли до реєстратури.

— Ми до лікаря-офтальмолога, — звертається тато до жінки.
— Можете назвати ім’я лікаря та пацієнта?
— Лікар Дмитро Валерійович… — тато робить паузу, а потім додає: — пацієнт Анна Єфременко.

Чую клавіші ноутбука, які луною роздаються по дивно тихому приміщенню.

— Бачу, — коротко промовляє жінка.

Вже за кілька секунд після скрипу стільця я чую відлуння підборів. Тато веде мене далі за жінкою — я чула її кроки до самого кабінету.

— Привіт, чемпіонка! — жваво вітається лікар.

Відчуття, ніби всі органи скручуються в тугий вузол. Хочеться блювати від такого звертання, та я видавлюю ввічливу усмішку і вітаюсь у відповідь.

— Ну ти як загалом? Як самопочуття? — питає лікар все таким самим радісним голосом.

Я не розумію, чому він такий щасливий і які це дурні питання. Як може почуватись людина, яка різко втратила зір і намагається жити далі? Як ще може почуватись людина, яка любила своє життя і не чекала таких жахливих змін у ньому?

— Все чудово, дякую, — відповідаю, але почуваюсь ще гірше, ніж кілька хвилин тому.

— Ну добре, — його голос різко серйознішає. — Ти не проти трохи побути одна? Я маю поговорити з твоїм татом.

— Так, звісно, — відповідаю максимально спокійним тоном, на який тільки спроможна.

Сідаю на стілець, до якого мене підводить лікар. Чую, як тато з Дмитром віддаляються. Вони зникають, а тривога в середині мене лише наростає. Долоні вкриваються холодним потом, а серцебиття прискорюється.

Один… два…

Починаю рахувати й намагаюсь заспокоїтись.

Три…

Можливо, все не так погано. До того ж я вже ніби звикла жити без зору…

Чотири…

Можливо, вони говорять про операцію з повернення зору…

П’ять…

Якщо навіть мені його не повернуть, я хоча б пам’ятаю, як це — бачити. А це вже краще, ніж нічого.

Поки я дорахувала до десяти, моє дихання заспокоїлось.

Дістаю телефон з кишені та прослуховую повідомлення від Артема.

— Я сьогодні не зможу прийти… вибач.

Чую гудки завершення запису. Кладу телефон назад і думаю, що робитиму сьогодні. Усі справи здаються нудними, якщо робити їх наодинці. Настрій псується ще більше, і я постійно думками повертаюсь до нього.

Раптом телефон у кишені коротко вібрує. Знову дістаю його, але в цей момент відчиняються двері — і смартфон падає на підлогу. По приміщенню розноситься гучний звук удару. Я чую, як тато й лікар різко замовкають.

Поспіхом нахиляюсь і намагаюсь намацати телефон, але він закотився під стілець. Важкі кроки наближаються — і вже за мить тато простягає мені смартфон. Я ніяковію, відчуваю, як щоки палають.

— Аню, дивись… — починає лікар. — У нас склалася непроста ситуація…

Кладу тремтячі руки на коліна. Тривога стискає груди.

— У тебе серйозне ураження рогівки внаслідок аварії.
Дихання збивається.
— Ми можемо спробувати відновити зір, але для цього потрібен час. Один із можливих варіантів — пересадка рогівки.

Тато кладе руку мені на плече.

— Ми почнемо шукати відповідного донора. Але це складний процес і він може зайняти невизначений час. Потрібно буде здати багато аналізів… І я не можу гарантувати, що зір повністю повернеться.