розділ 11

Я цілу ніч ворочилась і довго не могла заснути. Прокинулась рано й одразу почала приводити себе в порядок. Хотіла виглядати неперевершено вперше після аварії. Все моє життя поділилось на «до» та «після». Зараз я лише починаю жити знову, і багато чого для мене вперше в цьому новому періоді життя.

Вдягаю теплий костюм. Вішак для нього був із вигравіюваним колоском — значить, костюм бежевого кольору. Пам’ятаю, як купувала цей костюм минулої зими…

Цілий день у мене був жахливий настрій, тож я вирішила зробити собі невеличкий подарунок. Увечері, який виявився вільним через застуду Людмили, я поїхала в місце, де часто любила проводити час. Там зазвичай було дуже багато людей, та мене це не хвилювало, адже коли я туди приїзджала, то фокусувалась лише на одязі та своїх вподобаннях.

Завжди обожнювала роздивлятись кожну одежинку, підбирати нові образи та експериментувати зі стилем. Того дня я довго ходила колами по ТРЦ, та нічого мені не подобалось настільки, аби я купила. У той момент, коли проходила повз фонтан, який уже почав світитися яскравими кольорами веселки, і відчувала бризки води, я вирішила подивитись праворуч. Очі зачепились за гарний костюм на манекені. Він був сірий, але все одно дуже гарний. Мого розміру він залишився лише в бежевому кольорі, у якому виглядав ще красивішим. Після першої ж примірки я зрозуміла, що це те, що треба, і взяла його, незважаючи на те, що коштував він немало.

Я завжди боялась його зіпсувати, тому вдягала лише на особливі випадки та події. Цей костюм супроводжував мене на іспитах і навіть деяких днях народження. І от я знову його вдягаю та відчуваю тепло й м’якість тканини.

Зі спогадів мене виштовхує дзвінок у двері. Я зовсім не очікувала, що Артем прийде так рано. Гадала, що чекатиму на нього вже після від’їзду батьків на роботу.

Чую, як мама впускає хлопця, а я тим часом метушливо розчісую волосся та кладу розчіску не на своє місце, про що, звісно, потім забуду й довго не зможу її знайти, але це буде потім.

Стук у двері. Я дозволяю зайти. Кроки й тихе вітання.

Сидимо в мене в кімнаті мовчки.

— Я хотіла… — починаю після ще декількох хвилин ніякового мовчання. — Вибачитись…

Якби я мала зір, то певне побачила б, як у Артема широко відкриваються очі від подиву й як він закриває та відкриває рот, ніби ковтаючи повітря, не в змозі підібрати слова.

— Та… — чую тихий та мужній голос. — Якщо за те, що подряпала Максимка, то нічого, ти, мабуть, не хотіла… — робить паузу, а потім продовжує далі. — Я теж не мав такого говорити.

— Усе нормально, — видавлюю усмішку, а потім опускаю голову. Якби я мала зір, то не знала б, куди подіти очі.

Але я не маю зору.

Весь день пройшов ніяково, але я вдячна сусіду, що побув поруч. Тільки зараз розумію, наскільки одиноко почувалась увесь цей час, що провела одна в новому та досі невідомому будинку.

День за днем ми спілкувались усе більше, і щоразу виявлялось, що маємо набагато більше спільного, ніж гадали.

Учора хлопець попросив навчити його грати на фортепіано, а сьогодні я вже стою біля нього, поки Артем сидить на стільці та тицяє по клавішах. Я намагаюсь пояснити й показати, але, на жаль, не бачу, на що він натискає чи хоче натиснути. Це сповільнює навчання. «Собачий вальс» нарешті підкорився хлопцеві, і ми полегшено видихнули.

Уявляю, як Артем може виглядати. Я вже в нього це питала. Хочу знати, що уявляю правильно. Тож тепер упевнена, що він вищий за мене десь на пів голови точно, має темно-зелені очі й каштанові пасма, які весь час завиваються в кучері.

Ліпимо з пластиліну та слухаємо музику разом. Хлопець обіцяє, що завтра принесе шахи.

— Я не впевнена, що зможу в них грати, — висловлюю своє занепокоєння, яке значно більше, ніж озвучила.

— У мої шахи точно зможеш, — запевнив мене Артем.

Наступного дня він приніс мені спеціальні шахи для сліпих. У центрі кожної клітинки на полі є дірочка, в яку треба встромити фігуру. Клітинки зроблені не на одній площині, а так, щоб білі були трохи нижчими за чорні поля. Це все зроблено для того, аби орієнтуватись, куди можна ходити, і щоб фігура не падала, якщо її зачепити.

Сміємось, поки я намагаюсь звикнути до шахів. Хлопець виграв мене вже три рази. Я сміюся й запевняю його, що Артем має грати з зав’язаними очима. Ми маємо бути рівні, поки граємо, і лише тоді я зарахую йому перемогу.

Крокую до спальні батьків та починаю шукати татову краватку. Артем залишився в моїй кімнаті, бо не хотів без дозволу перебувати в чужій спальні. Повертаюсь уже з краваткою. Він сміється. Поки зав’язую її так, аби закрити очі, відчуваю його сміх тілом. Чую запах деревинивід шахів та аромат парфумів хлопця. Вино приємного свіжого запаху з нотками цитрусу.

Через час я вже щаслива від перемоги, намагаюсь придумати бажання для програвшого.

— Розкажи сімейний секрет, який ти нікому не розповідав, — загадую майже шепочучи.

— Ого… — дивується хлопець. — Ну, у мене є один секрет…

Так я й дізналась про середнього брата з сім’ї наших нових сусідів. Тепер знаю, чому він не помітив склянку, чому його майже не чути та звідки в Артема є шахи для незрячих.

Артем — найстарший серед братів і все дитинство приглядав за другим своїм братом. Матвій молодший на 4 роки за хлопця та з дитинства не має зору. Це вроджене.

Я й справді поводилась як стерво. Я маю уявлення про вигляд світу та прожила половину життя з усіма відчуттями, а Матвій навіть не знає, як виглядає його сім’я. Він ніколи не бачив своїх батьків та братів і може складати про них уявлення лише з почутого.