розділ 10

 Тато з робітниками встановлюють рояль. Моя мрія здійснюється, але я чомусь не рада. Не знаю, що робити з ним далі.

Після зустрічі з новими сусідами я сподівалась, що більше їх не почую, та вже сьогодні дізнаюсь, що мама запросила їхню родину до нас на вечерю. Я хотіла б увесь вечір просидіти в кімнаті, але знаю, що батьки хотіли б бачити мене гарною та в гарному настрої за столом.

Під шуми, які лунають із вітальні, в якій уже досить довго встановлюють інструмент і, схоже, не можуть щось важливе знайти, та гуркіт посуду з кухні, де мама готується до приходу гостей, я почала збиратися.

На вішаках у мене викарбувані фігурки, аби я знала, якого кольору одяг на них висить.

Дістаю вішак із сонечком і вже знаю, що там висить жовта довга спідниця, а потім вішак із хмаринкою, на якому біла тепленька кофтинка. Раніше я любила так одягатися на здачу екзаменів у музичній школі, та це було раніше. Вперше вдягаю ці речі після аварії.

Йду повільними кроками до туалетного столика та висовую з-під нього стілець.

Кладу руку на стіл та веду її вліво у верхній куток і знаходжу там розчіску, яку після використання кладу на те саме місце, а потім знаходжу з тієї ж сторони та трохи нижче свій блиск для губ. Уже впевнена, що він ніжно рожевого кольору.

Вдягаю срібні сережки у формі кілець та тоненький браслет і підвіску з рожевими бантиками. Цю підвіску мені подарував тато на закінчення 9 класу, а браслетик я докупила прямо перед аварією. Хотіла ще купити сережки, аби зібрати комплект, та не встигла.

Звуки з вітальні стихли. А через хвилинку чую, як зачиняються вхідні двері. Мабуть, тато випустив робітників.

Виходжу з кімнати та прямую до свого рояля. Ледве знаходжу стілець та якийсь час налаштовую його, а після чого нарешті сідаю за інструмент. Пробую щось пограти й розумію, що його одразу налаштували, тому можу почати грати. Гадаю, що ще маю досить часу, тому на якийсь час провалююся в музику.

Поки граю, моїм тілом поширюється невисловне тепло та щастя. Це зовсім інші відчуття. Дивуюсь, що змогла зіграти без жодної помилки свою улюблену п’єсу, і починаю грати її заново. Не чую більше жодних звуків, а лише музику, яка розливається будинком та моїм тілом. Закінчую грати — і знову без помилок. Помічаю, що щокою тече одинока сльоза, але це вже сльоза щастя.

Хтось починає аплодувати, і це підхоплюють ще декілька рук. Поспішно повертаю голову та поправляю чорні окуляри, які різко почали заважати. Намагаюся побачити, хто аплодує, та не можу, тому вслухаюся. Чую кроки, які наближаються до мене, а потім вітання.

Сидимо за столом. Тато розповідає якусь дивну історію дядькові Маркусу, мама тихіше переговорюється з його дружиною Ангеліною. Її синів я не чую. Після того як вони почули мою гру, я почуваюся дуже ніяково, тому бажання розмовляти з кимось дорівнює нулю.

Чую голос середнього сина сусідів:

— Передайте мені сіль, будь ласка.

Далі лунає шум розбитого скла. Впав, скоріш за все, стакан. Не розумію, як можна бути таким незграбою та чому мама так вибачається за це.

— Це ви нас вибачте, у нас удома просто стакани завжди стоять з правої сторони… — виправдовується тітка.

Як він не помітив стакан? Він же все бачить! Мене дуже обурило, що через якогось незграбу моя мама буде прибирати зайвий раз, але я мовчу. Хочу допомогти мамі та не зможу.

Я ледве витерпіла решту вечері, але під кінець дня мене загнали в ступор мої батьки та сусіди. Вони чомусь вирішили, що мені й старшому сину сусідів дуже сумно одним і ми маємо проводити більше часу разом, поки тривають канікули. І я, і він вічливо погодились. Але я впевнена, що він так само не в захваті від цієї ідеї, як і я.

Прошу Siri увімкнути спокійну музику та сідаю за стіл.

Дістаю пластилін і починаю ліпити різні фігурки, які потім поставлю висихати, а після цього покладу в коробочку до решти маленьких фігурок. Для мене секрет, з якого вони кольору, тому маю надію, що після повернення зору гарно посміюся з того, що вийшло. Лікарі поки дають лише маленький шанс, у який я все більше втрачаю віру.

З телефону приходить сповіщення від мами, в якому вона каже, що вже досить пізно і краще лягати спати. Знову нагадує, що завтра до мене завітає Артем.