розділ 9

Сьогодні рівно два місяці відтоді, як ми переїхали. Батьки щойно поїхали на роботу. Крокую до кімнати та переодягаюся. Уже набагато легше слідкувати за зовнішнім виглядом, хоча іноді з’являються страхи, що я нерівно нафарбувала губи, погано розтушувала консилер і рум’яна або що зі мною щось не так в одязі. Та я заспокоюю себе думкою, що все одно не бачуся з людьми. Навчання поки довелося відкласти, та скоро мене мають записати в спеціальну школу недалеко від нашого будинку.

Я з усіма обірвала контакти відтоді, як втратила зір, через це цілими днями була одна.

Одягаю окуляри та беру тростину до рук. Коли виходжу на вулицю, то відчуваю, що вже дуже холодно, а я й забула, що скоро зима. Повертаюся в дім і якийсь час намагаюся на дотик знайти куртку. Першого разу вдягаю її догори дриґом і добре, що одразу це помічаю.

Виходжу на двір і одразу чую стук у хвіртку. Серце починає битися швидше. Сумніваюся, чи варто взагалі відчиняти, бо не знаю, хто там. Я не можу подивитися, хто стоїть за дверима. А якщо він із ножем чи ще з чимось? Може, маніяк?

— Я чув, що ви вдома! — гукає десь поруч молодий хлопчачий голос. Здається, він ще зовсім малий, але не можу зрозуміти, скільки йому років.

— Йду, зачекайте трохи… — відповідаю вже спокійніше та підходжу до хвіртки. Шукаю, як її відчинити, адже ще жодного разу цього не робила. Чую кроки з того боку, ніби хтось переступає з ноги на ногу. Поспішаю, через що руки починають тремтіти, і зробити це стає ще важче.

Через кілька хвилин нарешті справляюся із замком та відчиняю двері.

— Привіт! — чую той самий голос. — Я ваш новий сусід!

Він такий жвавий, судячи з інтонації. Я й сама не помічаю, як на обличчі з’являється усмішка, але вона різко зникає після наступного питання:

— А чому ти в окулярах? Сонця сьогодні майже немає…

— Привіт, мені так треба. Ти щось хотів? — різко відповідаю й одразу шкодую про це.

— Н… ні… — він починає запинатися. — Мама передала торт… подивись, який він гарний! Вона сама сп…

— Ага.

Я намагаюся забрати торт і ненароком дряпаю хлопця. Гучно зачиняю хвіртку. У горлі стоїть ком. Руки тремтять, а з очей течуть сльози. Зараз це єдине, на що вони здатні.

Через деякий час чую новий стук.

— Та що тобі ще треба?! — кричу.

— Та що з тобою?! — відповідає вже старший чоловічий голос. — Відчини, поговорити хочу!

Повільно підходжу до хвіртки. Усе тіло тремтить.

— Ти подряпала мого б… — він різко замовкає.

Уявляю, як дивиться на мене з жалем.

— Чого?! — кричу крізь сльози. — Бо він запропонував мені ПОДИВИТИСЯ на ваш «чудовий» торт!

Я розумію, що це лише моє горе і хлопчик не знав… але вже пізно.

— Я розумію, що тобі погано, але не поводься як стерво.

Його слова різонули, ніби ножем.

Сиджу на вулиці вже досить довго. Ноги, руки й особливо обличчя заніміли від холодного вітру, але я не збираюся повертатися в дім. Слухаю спів пташок і несвідомо вслухаюся в розмови сусідів. Чую сміх і теплі родинні голоси. У них троє дітей — два хлопці, які сьогодні заходили до нас, і ще один молодший.

Вони щасливі.

Я завжди мріяла жити в приватному будинку. Хотіла в будь-який час виходити у двір, дивитися на небо, на хмари й зорі, лежати на траві та читати книжки. Мріяла мати свій власний шматочок вулиці.

А тепер цьому не рада.

Я не бачу листя на деревах, не знаю, скільки їх у нашому саду. Я безпорадна, коли одна. Батькам важко, а я навіть не можу допомогти.

Єдине світле — я давно не чула їхніх сварок.

Коли холод стає нестерпним, я разом із тортом повільно повертаюся в дім.

Решту часу проводжу за інструментом. Я вже не граю по нотах, зате починаю створювати власну музику, і це захоплює мене ще більше.

Батьки обіцяли купити великий рояль і поставити його у вітальні. Я вже уявляю, як гратиму свої твори, хоча й розумію — ідеально вже не вийде.

— Доню! — чую голос мами.

— Привіт! — усміхаюся, відчуваючи теплі обійми.

— Ти знала, що в нас нові сусіди? — питає мама.

— Так.

— Ви вже познайомились?

— Так… їхній син заніс торт. Хороші люди.

— Чудово! Я якраз хотіла попросити тебе занести їм щось смачне.

— Ага…

Я мовчки йду до кімнати. Від вечері відмовляюся.