розділ 7

Я вперше залишилась удома одна, поки батьки поїхали дивитись будинки. Вони не хотіли мене залишати саму — особливо мама дуже переживала, але я їх запевнила, що знайду, чим мені зайнятись, і якщо щось трапиться, то одразу зателефоную їм. Мені пропонували поїхати з ними, хоча я чула по голосу мами, що вона, як і я, теж не бачить у цьому сенсу. Я нічого не буду бачити, тому мені байдуже, у якій кімнаті, у якому будинку й навіть на якій вулиці я буду жити.

Вирішую перевдягнути піжаму, бо вже друга година дня. Усі ці дні я знімала її лише, щоб попрати, але зараз захотіла спробувати привести себе в порядок.

Руками намацую свою шафу, але ніяк не знаходжу ручки на дверцятах. Згодом розумію, що я не у своїй кімнаті, а в батьківській. У них шафка з якимось механізмом, тож ручки на дверцятах там не потрібні — шафа відчиняється від натискання.

Відчуття, ніби пройшла вічність, коли я змогла нарешті знайти свою кімнату, а потім і гардеробну. Свою відкрити змогла досить швидко, тож тепер стою перед відкритою шафою та мацаю кожнісінький одяг і намагаюсь по матеріалу згадати, що це та якого воно кольору.

Вдягую довгу атласну спідницю, яка має бути молочного кольору, а на верх — тоненьку кофтинку того ж кольору. Я не впевнена, що вдягла її тією стороною.

На пошук розчіски на дотик пішло близько тридцяти хвилин, а потім стільки ж, або навіть більше, щоб знайти резинку для волосся.
Зручно, що більше не потрібно шукати дзеркало.

Стою десь посеред коридору та розчісую волосся, а потім намагаюсь зав’язати пучок так, аби не було «півнів». Я вже добре наловчилась робити зачіски наосліп, тому це в мене вийшло набагато швидше, ніж одягтись.

Завжди обожнювала наносити макіяж і експериментувати з ним. Зараз такої змоги немає, але щось із обличчям зробити хочеться. Знаходжу косметичку та дістаю звідти пляшечку за пляшечкою. Деякі я розрізняю за формою, а щось доводиться відкрити й понюхати, щоб зрозуміти, що це.

Наношу блиск, який пахне полуницею та м’ятою. Можу уявити, що він ніжно рожевий, але точно не знаю, бо не пам’ятаю його вигляду. Далі побоялась щось наносити, аби не зіпсувати все. Я досі можу тільки уявляти, як виглядаю, але в моїй уяві я чудова.

Повільно крокую до спальні та знову сідаю за інструмент. Уже швидше розрізняю клавіші та роблю менше помилок, коли граю. Відтоді, як я втратила зір, почала сприймати музику зовсім по-іншому. Раніше вважала її живою, але зараз у цьому впевнена. Я відчуваю кожнісіньку ноту, коли граю, і мене ще більше почали зачіпати п’єси. Через деякі я плачу або сміюся. Батьки вже хвилюються через це, та вони просто не відчувають того, що відчуваю я.

Я повністю поринула в музику, тому навіть не помітила, коли мама й тато повернулись. Відчуваю ніжний дотик маминої руки у себе на плечі. Різко підстрибую зі стільця від несподіванки та знімаю навушники. Чую мамин голос і одразу заспокоююсь.

— Ми вибрали будинок.