розділ 6

Я не впевнена, скільки днів так минули. На вулицю за увесь час я так і не вийшла. Рани на тілі потрохи загоюються, але часом нагадують про себе ріжучим болем. Цілими днями я, якщо не була в ліжку, значить сиділа за своїм інструментом та намагалась грати по пам’яті. Коли вкотре в мене не виходило, я сама йшла назад у ліжко та лежала обличчям у подушку ще якийсь час.

Давно загубилась у часі й без додаткової допомоги не можу зрозуміти, зараз день чи ніч, тому фортепіано у мене постійно підключене до навушників.

Я вже навчилась виконувати базові потреби сама та дуже цьому радію, адже почувалась ніяково, коли мені допомагали сходити до туалету або в душ.

Увесь будинок потрохи підлаштовується під мене. У душі тепер стоїть спеціальний стілець, а біля нього — нова поличка з моїми засобами гігієни. Кожна пляшечка тепер відрізняється від іншої, аби я могла на дотик їх розрізняти. Навіть на зубній щітці ми тепер робимо помітку звичайною резинкою, яку я маю намацати, аби впізнати щітку.

На балкон виходити перестала. Не бачу в цьому більше сенсу. Я вже багато речей перестала робити.

Замість читання книг починаю слухати аудіо, хоча ще важкувато розібратись із голосовим помічником у телефоні.

— Квітонька, — чую голос тата десь позаду себе. Не чула, коли він підійшов, тому навіть не знаю, скільки тут стоїть.

— Так? — питаю та намагаюсь повернути голову до нього. Майже впевнена, що насправді дивлюсь повз.

— Ми з мамою хотіли поговорити… — розумію, що тут присутня мама. Відчуваю дотик до голови та трохи здригаюсь від несподіванки. Уявляю слабку й сумну усмішку мами, поки вона погладжує мене по обличчю.

— Ми хочемо придбати приватний будинок, а квартиру продати, — продовжує тато. — Ми розуміємо, що тобі, мабуть, буде важко орієнтуватись на початку, але ми з усім справимось. Упевнений, що тобі це піде на користь…

— Так, — перебиваю його. Раніше я дуже хотіла жити в приватному будинку, але зараз мені все одно. Я нічого не побачу й усе одно буду сидіти у своїй кімнаті. Я не побачу захід сонця з нового будинку й не знатиму, які там зорі.

— Я з вами згодна, — продовжую. — Так буде набагато краще, але я не хочу, аби ви це робили заради мене…

— Доню, — поспішно перебиває мама, — ми це робимо тому, що теж цього хочемо. Купимо великий приватний будинок із гарним двором і почнемо там усе з нового аркуша.

Ми ще якийсь час спілкувались з приводу будинку, і батьки постійно один одному підтакували. Я чула, як вони підбирають слова в розмові зі мною, як бояться сказати зайвого.