ррозділ 4

Знову намагаюсь розплющити очі. Коли мені вкотре не вдається щось побачити, я через біль підіймаю руки. Відчуваю сильне тремтіння в них, та не зважаю на це. Зараз я намагаюсь лише зрозуміти, що взагалі відбувається. Проводжу руками по обличчю.

Тато починає плакати, та я не можу цього бачити. Я не можу бачити його обличчя і як він зараз сидить. Я можу покладатись лише на свій слух. По моїх щоках течуть сльози, а в горлі стоїть клубок, який вже ніколи не пройде.

Відчиняються двері, і повітря одразу розрізає різкий та гучний шум кроків цілої групи людей. Я не знаю, скільки їх, і, мабуть, так і не дізнаюсь, допоки мені не скажуть.

Мені проводили багато тестів. Питали, хто я, як мене звати, де я знаходжусь та решту… Я відповідала, проте думками була не тут. Я уявляла, як усе зараз закінчиться, і я знову сяду за свій інструмент, знову заграю та побачу ноти.

Мама, мабуть, досі не повернулась. А тата щойно забрали, тож я можу припустити, що лишилась одна. Мацаю ліжко, аби можна було приблизно уявити, як воно виглядає, але це досить складно.

Двері знову відчиняються. Питаю, хто заходить. Плач мами не припиняється.

— Квітонька… — починає тато, і голос у нього тремтить. Мені вже не подобається цей тон. Я готуюсь до чогось поганого, хоча й досі не знаю — до чого саме. — Справа в тому…

— Що… що сталось?.. — питаю таким же тремтячим голосом, відчуваючи, що вже все обличчя вологе від сліз.

— Лікарі сказали, тобто є шанси, що ти знову будеш бачити, проте…

— Але це не точно… — завершую за нього і починаю плакати в голос. Я вже не стримую емоцій. Я просто плачу та намагаюсь якось пережити своє горе. Перекручую багато речей, заради котрих треба жити, але всі ці речі — ніщо без зору.