роділ 3

Через невизначений час я розумію, що щось відчуваю, але чому ж не бачу? Я намагаюсь відкрити очі, але таке відчуття, що вони мене не слухаються. Рухаю пальцями рук та починаю намагатись щось нащупати, аби впевнитись, що я жива.

Так, я відчуваю все. Я чую якісь голоси, відчуваю запах чогось дуже дивного. Ніби якісь ліки чи спирт, а ще схоже пахне у стоматолога. Я відчуваю, що лежу на чомусь. Можу рухати ногами та руками, хоча це й дуже боляче. Але можу. Єдине, що в мене зараз не виходить, — це щось роздивитись.

Повільно підіймаю руки та лякаюсь, бо щось біля мене починає ворушитись. Чую плач, а потім дотик до моєї руки. Висмикую її та інстинктивно повертаю голову у бік звуку. Можливо, зараз просто увімкнуть світло або ж відкриють вікно. Не розумію, навіщо створювати таку темноту і де я взагалі.

— Лікарі!! — жіночий та до болю знайомий голос.

Чому мама плаче? Я ж жива… Та точно жива!

— Вона прокинулась!

— Ма… — намагаюсь покликати її, та я сама жахаюсь свого хриплого й страшного голосу.

Не можу продовжити речення, коли чую, як всхлипи переходять у ридання, а тоді рука зникає. Ридання потрохи віддаляється та стихає.

Далі я знову провалююсь у відчуттях. Я не знаю, що зі мною відбувалось — чула лише якісь нерозбірливі голоси та питання, на які я так і не відповіла.

Дивлюсь на зорі. Якісь із них більші, а якісь менші, якісь сяють яскравіше за інші, а якісь відрізняються кольором. Бачу, як декілька зірок летять донизу, залишаючи по собі слід, який згодом також зникає.

Місяць яскравий та величний на фоні неба.

Озираюсь довкола і бачу батьків, які сидять позаду мене. Відчуваю їхню присутність, і на душі теплішає. Я не знаю, скільки ми так просиділи, проте бачила, як сильно змінюється небо. Воно ніби циклічне та кожного разу нове.

Чую голос мами, але коли дивлюсь на неї — розумію, що то не вона.

Темрява.

Відчуваю дотик до руки. Чую, як якісь голоси перешіптуються. Все тіло ломить, проте вже не так сильно, як тоді, коли я минулого разу перебувала в цій темряві. Темнота давить та ніби виштовхує мене.

— У… — цього разу здається, що говорити стало легше. — Увімкніть світло…

Хтось починає плакати. Мабуть, це мама, та я досі не розумію чому. Я жива, я тут. Все добре.

— Доню… — вона всхлипує, відпускає мою руку. Чую поспішні кроки, які віддаляються.

— Квіточка… — чоловічий грубий голос. Мене так називає лише тато, проте голос якось змінився. — Світло увімкнене…