розділ 2

Я проспала будильник, тому маю дуже сильно поспішати. Замість сніданку вкладаю своє яскраво-руде волосся та наношу легкий макіяж. Сьогодні на дворі знову тепло, і я маю змогу вдягти спідничку. Біжу на автобус і лише по дорозі розумію, що забула взяти кошти, які ми мали занести за підручники. Вирішую, що зможу перевести їх на карту. Але для цього треба зателефонувати мамі, бо у мене на карті знову пусто. Зателефоную їй трохи пізніше…

По дорозі відкриваю книжку, яку почала читати декілька днів тому. Поринаю в неї з головою і не помічаю, як пропускаю свою зупинку. Вимушена знову бігти, аби не так сильно спізнитись на перший урок. Це лише початок 10 класу, а я як завжди запізнююсь.

Вибачаюсь перед вчителькою та заливаюсь червоною фарбою, коли та починає коментувати моє запізнення. Сідаю за повністю вільну парту і ставлю рюкзак на сусідній стілець, аби не дати змогу комусь підсісти.

Я ледве витримала всі уроки. Бажання спати було сильнішим за мене, тож на математиці я все ж таки здалась. Прокинулась через набридливого однокласника, який почав тицяти олівцем мені в спину. Не знаю, як навіть описати, наскільки складно мені було витримати, аби не зламати йому той олівець або навіть, краще, палець — аби знав.

Вечором я знову у своєму улюбленому місці — на уроці музичної літератури.
Люблю її набагато більше за зарубіжну, адже тут навіть запам’ятовується все краще.

Пів уроку роздивляюсь портрети різних композиторів та намагаюсь запам’ятати їхні імена. Проводжу паралелі, аби було швидше і легше запам’ятовувати. Баха було легко запам’ятати: коли я чую його п’єси або бачу портрет, то в голові одразу картина вибуху новорічної хлопушки, а коли слухаю щось про Шопена, то уявляю магазин, адже це у перекладі «shop».

Після уроку навідуюсь до Людмили Михайлівни, і ми якийсь час спілкуємось про музику, допоки в неї не почнеться урок з іншим учнем.

На вулиці вже видніються зорі, і ліхтарі давно освітлюють дорогу машинам. Автобус вже збирається від’їжджати від зупинки, і я вибігаю на дорогу, біжу через пішохідний перехід та розмахую руками, аби мене помітили.

— Зачекайте!! Та… постійте… — обриваюсь.

Бачу, як автобус їде далі і не зупиняється. Сьогодні це був останній автобус, який їде до мого будинку. Боляче тупаю ногою. В пориві злості хочу відкинути важку торбинку та вчасно згадую, що там ноти, тому не роблю так.

Чую крики та гучний шум. Не розумію, що сталось, і починаю оглядатись по сторонам та помічаю лише величезну машину, яка мчиться прямо на мене. Фари засліплюють очі. Відчуття, ніби мене паралізувало, а далі різка біль в усьому тілі й одночасно із цим яскравий спалах. Здається ніби це впала зірка з неба.

Далі темнота. Нічого не бачу. Не чую та не відчуваю.

Невже це і є смерть? Чому саме зараз та саме я? Ні… я не могла так легко та швидко померти… я в це не вірю.