розділ 1

Біжу в музичну школу. Я вже запізнююсь, а це перший урок фортепіано в цьому навчальному році. Теплий вітер обгортає мене собою. Перебігаю через дорогу на червоне світло та чую сигнали машин. Не зважаю на них. Це останній рік у музичній школі, і він має пройти ідеально. Потім планую вступити до вищого музичного закладу.

Вже в школі на бігу вітаюсь з усіма викладачами, поки прямую до свого улюбленого 205 кабінету. Запізнююсь аж на 15 хвилин. Кажу собі що маю наступного разу виїжджати трохи раніше.

— Доброго дня! — вітаюсь з викладачем. Не можу стримати усмішку, коли бачу її.
— Привіт! — відповідає вчителька.

Їй вже років 50, мабуть, та на пенсію вона і не збирається. Дуже вдячна їй за те, що привила мені любов до інструменту та музики. Людмила Михайлівна всю себе віддає роботі, тому я завжди намагалась їй відповісти тим самим. Виконувала домашнє завдання так, аби кожного разу її дивувати, наскільки більше я зробила цього разу.

— Щось робила влітку? — питає скрізь сміх.
Звісно, вона вже здогадується про те, що за літо я і дня не проводила без інструменту. Розібрала пʼять етюдів, які є в підручнику на цей рік.

Завдяки такій моїй звичці розбирати пʼєси та етюди наперед я маю змогу виступати на багатьох концертах та ніколи не повторювати репертуар.

— Ну звісно… — відповідаю та всміхаюсь ще ширше.

Першу половину уроку я грала те, що вивчила влітку, а решту часу ми просто спілкувались. Викладачка зробила мені декілька зауважень, які я занотувала собі в зошит та пообіцяла попрацювати над ними вдома. Людмила впевнена, що саме так я і зроблю.

Виходжу з закладу набагато пізніше, ніж мала б. На вулиці вже стемніло. У цей час мені трохи лячно повертатись додому одній, проте я не маю вибору. Крокую тротуаром, який веде до автобусної зупинки. Щойно увімкнули вуличні ліхтарі. Вечір досі по-літньому теплий.

Помічаю, що в мене розвʼязались шнурки, тому сідаю, аби їх завʼязати. Мене відволікає шум проїжджаючого транспорту. Підіймаю голову і розумію, що це поїхала не якась машина, а мій автобус. Я спізнилась. Тихо вилаююсь собі під ніс. Наступний транспорт чекати не менше ніж 20 хвилин. Пішки йти за часом так само, тому вже немає сенсу чекати автобус.

Крокую вздовж лісу. Вітер потрохи холоднішає, і моя шкіра покривається мурашками. Вже втомилась нести свою торбинку, наповнену нотами, яка постійно спадає з плеча. Мушу її поправляти кожнісіньку хвилинку, що починає дратувати.

Спостерігаю, як сонце поступово ховається за горизонтом, залишаючи по собі кольорове небо, яке згодом зануриться в темряву. Потім на небі зʼявляться ясні зорі, які, можливо, комусь навіть будуть путівником, а потім темрява відступає, і ми знову побачимо сонце, яке світитиме нам цілий день, доки його знову не змінять зорі та луна.

Співи птахів потрохи вщухають.

Розумію, що маю вже поспішати додому. Переходжу на біг та вже за кілька хвилин бачу будинок. Ліфт досі не працює, і я вимушена підійматись на пʼятий поверх пішки. Дуже обурена через те, що ліфт вже третій день не можуть полагодити. Лаюсь усю дорогу собі під ніс, проклинаючи всіх і все.

Втомлена після фізичних навантажень заходжу додому та одразу ж беру теплу ковдру і прямую вздовж коридору до балкона. Сідаю на своє улюблене крісло і накриваю ноги. Спостерігаю за зірками.

Десь високо пролітає літак, у якому зараз, мабуть, із сотню людей, і у всіх є свої турботи, переживання та радощі. Хтось із них зараз, мабуть, дивиться у віконце біля свого місця, а хтось спить чи їсть.

Я вже сиділа так десь близько години, коли почула звук відчиняючих дверей. Батьки повернулись із роботи. Чую, як вони вітаються зі мною, поки роззуваються. Кричу вітання їм у відповідь, а сама не відвертаю погляду від неба. Кожного разу там щось міняється, і мені подобається спостерігати за цими незначними змінами.

Батьки тільки декілька хвилин як повернулись додому, а я вже чую, як вони сваряться на кухні. Тато, мабуть, знову сьогодні буде спати на дивані, тож засижуватись тут довго не можна.

Змушую себе відірвати погляд від сузірʼя Великої Ведмедиці, яке щойно знайшла, та йду до батьків на кухню. Куштую спагеті та дивлюсь телевізор разом із татом. Мама вже давно пішла в кімнату.

Зараз іде документальна передача про світ тварин. Завжди вважала це дуже цікавим і все дитинство дивилась саме такі фільми замість мультиків. Не знаю жодної серії зі «Свинки Пеппи», проте досить обізнана про звірів дикої Африки.

Йду спати, а тато, як я і думала, залишився на дивані.

Вимикаю світло у своїй кімнаті, залишаючи лише лампу, направлену на інструмент. Завдяки тому, що я маю електрофортепіано, можу грати навіть уночі. Підключаю навушники та починаю грати. Не помічаю, як плине час. Бачу лише ноти та клавіші — і більше мені нічого не треба.

Відчуття, ніби з кожним натиском на клавішу я перероджуюсь знову і знову. Я не просто граю — я проживаю кожну пʼєсу, кожен звук та кожну мовчазну паузу, яка є провісником чогось справді чудового.

Не помічаю, як проходить одна година, потім дві і три.
В голові паморочиться, а в очах темніє. Вимикаю інструмент і лягаю спати втомлена та щаслива. Завтра на мене чекає новий день.