Вистраждане щастя

                                                   Вистраждане щастя
Минуло п'ять років. За цей час Олена кілька разів лежала у лікарні. Сама вона відчувала страшний страх перед кожним обстеженням. Гліб, як міг, заспокоював дружину:
– Ну, ти ж сама мені казала: поки живу – сподіваюсь. І я вірю, що все страшне позаду. 
Але кожна її клітина ще пам'ятала мерзотне дихання смерті. Коли лікарі відводять очі, ти розумієш, відчуваєш, знаєш, що немає шансів, і лиш жевріє тоненька ниточка надії. Сподіваючись на диво, думаєш, що це не з тобою, а вранці розплющуєш очі і розумієш, що хвороба живе в тобі, руйнуючи зсередини, і ти не в змозі це зупинити. Поки батьки шукали їй порятунок у великому місті, вона познайомилася з лікарем, яка стала її провідником до одужання. Ольга Миколаївна сказала їй, змученій хворобою, розчарованою і зневіреною, цілющі слова:
– Поки живеш – сподівайся.
Часто, коли сили залишали Олену, вона їх повторювала і боролася з небезпечною недугою. 
Ось і сьогодні Гліб узяв відгул, щоби підтримати дружину. Коли виходили із кімнати, дружина раптом гірко  заплакала. Це була та остання крапля, яка засмутила і його. Він обійняв її, прошепотів: 
– Люба моя, я теж сильно боюсь, не плач. Мені непросто жити з думкою, що раптом тебе не стане. Це жахливо. Але ми з тобою вже стільки пройшли, нехай ця хвороба боїться нас, а не ми її.
Довго брели коридором. Сиділи біля процедурної. Здали аналізи, ніч не спали, переживали, чекали на результати, як вирок. А наступного дня лікар зателефонувала Олені з ранку:
– Все добре, аналізи тримаю в руках, я вітаю тебе, ти цілком здорова. Цілком.
Гліб узяв трубку із знесиленої руки дружини. Стримуючи хвилювання, продовжив розмову:
– Дякую, Ольго Миколаївно, ми вам дуже вдячні.
Потім вони довго сиділи, обійнявшись, боячись поворухнутися, щоб не налякати своє щастя. 
За рік у них народилася чудова донечка Ольга. Батьки склалися, купили їм будинок. Микола з народженням онуки перестав пити, з'їздив до санаторію, вставив зуби. Гліба перевели на складнішу роботу до іншого цеху. Данилівна віддала молоді свій город, і щоліта на вихідні вони приїжджали подихати свіжим повітрям, відпочити, допомогти косити, садити. Мати Гліба купила уживану машину, щоб возити на базар продукти. Вона давно отримала права, дуже хотіла своє авто та безмірно раділа придбанню. Олену свекруха недолюблювала, але з народженням онучки і вона подобрішала, і пробачила тій, яка зрадила її сина, але тепер вже й не хотілося їй іншої долі. 
– Вона своя, всі її гріхи на очах, а невпізнане може бути небезпечним. Нехай живуть, виховують онуку, –  говорила вона братові. – Я ось з Палом зв'язалася, скільки собі і синові біди нажила. А Микола – молодець. Кажуть, що перший чоловік від Бога. Багато чого прийшлося пережити, зрозуміти, а тепер і мені під старість є опора. Отак воно й виходить. Поки живеш, сподівайся на краще, і воно прийде, тільки треба дуже вірити в це.