Інше життя

                                                     Інше життя

Але життя розпорядилося інакше. Через рік Олена вступила до сільськогосподарської академії. А коли прийшла Глібу повістка в армію, у неї було весілля. Сусідка відводила очі, розповідаючи матері про це:
– Нехай уже Глібушка її пробачить, негідницю. Морочила хлопцеві голову.
– Та й сам він винен, придумав чудове майбутнє. Міські – всі такі вертихвістки. На ній світло клином не зійшлося, дівчат на його вік вистачить, – відповіла скривджена мати. 
Служити наш герой потрапив до Західної України. Сільського хлопця, який звик до праці, навантаження на службі не лякали. Не подобалося одне – дідівщина. Але не ним заведено, не йому скасовувати. Довелося й це пережити. Щодня дзвонив додому. Спочатку сильно нудьгував за домом, за рідними, потім звик. Про Олену намагався не згадувати, щоб не ятрити рану. Тоді, коли вперше приїхала після складання іспитів, одразу зрозумів, що між ними стоїть інший. А з початку навчання перестала відповідати на дзвінки. Надіслала коротке повідомлення:
– Вибач, люблю іншого.
Він довго не стирав послання. Щодня катував себе, читаючи його, і ще довго тліло багаття любові, спалюючи серце. Потім і це минуло, залишилася гіркота нездійснених надій і туга, що точила його душу. Коли настав час повертатися додому, тішився, що вона мешкає у великому місті, не бачитиме її і не страждатиме. Про майбутнє не думав, боявся.
Якось зателефонувала мати. Відразу зрозумів по її стривоженому голосу: щось сталося надзвичайне. 
– Синку, в Олени онкологія. Батьки ледь живу привезли. Лежить в міському онкоцентрі. Данилівна від горя чорна ходить. Ось яке лихо. Чоловік одразу від неї відмовився. У селі кажуть, це на покарання їй за тебе.
– Мамо, перестань, не накручуй себе. Яке покарання? Про що ти говориш? Ну, розлюбила, покохала іншого, я чоловік, витримаю. Їй треба допомогти. Незабаром приїду. Буду поряд. 
Звістка про хворобу гострим ножем різала серце, рана кровоточила і боліла, не даючи йому жодної хвилини спокою. 
Дядько зустрічав солдата на міському вокзалі. Він поспіхом обійняв свого родича. 
– Дядько Сашко, відвези мене до Олени.
– До неї? – Зло запитав він. – Хлопче, вона ж тебе покинула, зрадила. Вийшла заміж, захворіла, чоловік одразу на розлучення подав.
– Виходить, не допоможеш?
– Ні. В доброму допоміг би, а життя тобі калічити не дам.
Гліб мовчки поклав сумку в багажник машини і пішов геть.
– Матері що сказати? – Сердито запитав дядько.
– Скажи, як є.
У лікарні довелося чекати. Коли зайшов до палати, насилу впізнав свою кохану. Вона лежала на ліжку, була схудла, дуже бліда, зовсім не схожа на ту дівчину, яку він пам’ятав. Хвороба не красить людину. Після крапельниці Олену нудило, паморочилося в голові, обличчя змарніло, тільки сині очі і тоненькі брови, пташкою, залишилися колишніми. Руки здавалися прозорими, весь її вигляд вказував на приреченість.
– Глібе, як ти тут? Звідки? – Пошепки запитала дівчина.
– Я повернувся до тебе.
– Ти мене пробачив?
– За що? – Відповів Гліб.
– Моє дурне заміжжя.
– Все, проїхали, про це не згадуватимемо. Як у тебе справи? Як себе відчуваєш?
Олена подивилася на нього очима, сповненими болісних сліз, і тихо відповіла:
– Поки живу, сподіваюся.
– І я з тобою. Винайму квартиру до тебе ближче. Завтра знайду роботу. Я вдома ще не був.
– А там теж нічого хорошого. У дядька Миколи туберкульоз, як пив, так і п'є. Мати сподівалася, що допоможеш. 
– Може, і допоможу, ледаря вигнати.
– Не чіпай їх, хай живуть, як можуть.
Хлопець притиснув її тонку руку до губ, заплющив очі. Він тихо плакав, тільки плечі здригалися.
– Ти чого, Глібе? Перестань, не плач. Мені хотілося одужати, щоб знайти тебе і вибачитися, але ти сам прийшов, тепер я вже точно не помру. Щодня про тебе думала, мені не вірилося, що зустрінемося.  
У палаті лежали дорослі жінки, ті які могли ходити, вийшли, щоб не заважати. Гліб і Олена довго сиділи, обнявшись, говорячи про своє, зрозуміле тільки їм двом.