Зустріч

                                                           Зустріч 

Ремонт удвох робити швидше. І невдовзі вже Гліб і Петрівна перейшли у відремонтоване житло. Хлопцю поставили стіл, диван, там же залишили і старенький телевізор. Вдома в нього свого кута не було. Спочатку він спав у бабусиній кімнаті на дитячому ліжку, а після її смерті – на кухні, на старій софі, що стоїть на цеглах. Вдень на ній вилежувався після обіду вітчим. 
На святкуванні Дня міста зіткнувся з Оленою. У коротких шортах та синьому топіку вона здавалась дівчинкою – підлітком. Гліб помітив, що він не один дивиться в її бік. А коли дорослий хлопець підійшов до дівчини і став нахабно чіплятися, дівчина відійшла вбік і побачила Гліба: 
– Привіт, отак зустріч. Ти куди зник?
– Я тепер у місті живу. 
– Твої предки щодня лаються. 
Вона побачила, як юнак почервонів і якось зніяковів.
– Гей, ти чого? Батьків не обирають. Перестань, тебе бабуся завжди хвалить, називає помічником.
Їхню розмову перервав хлопець:
– Льон, з ким це ти?
– Сусід наш, дуже гарний хлопець.
– Ну, гарна людина – це не професія.
– У тебе, можна подумати, професія – байдики бити.
– Так, а що? Я звик заробляти головою.
– Язиком ти вмієш тріпатись. 
Підхопили розмову дівчата, що підійшли, придивляючись до Гліба. У свої шістнадцять він виглядав старшим. Тіло, натреноване сільською працею, було гарним та привабливим. Високий, з широкими мускулистими плечима, сильними руками, його не можна не помітити. Волосся за літо вигоріло, стало світлим; темні, майже чорні, очі значно виділялися на тлі волосся. Але головне, що він не стояв із пляшкою пива чи цигаркою, виглядав прибульцем з іншого світу. Отакий собі герой не нашого часу.
– Олено, познайом. Це твій брат? – Зацікавлено запитала струнка брюнетка.
– Мій сусід, Глібчик, прошу любити і шанувати. – Дівчина підійшла зовсім близько і відчула його хвилювання.
– А взагалі - то нам час, – незрозуміло чому сказала Олена, взяла його за руку, і вони пішли.
– Ні, ну ви уявляєте, як добрий хлопець, так Оленка тут, як тут. Ще подругою називається, – бурчала Катерина. 
Анатолій з жалем подивився слідом і зник, втративши інтерес до дівчат.
Сусідка, як тільки вони віддалилися, квапливо шепотіла Глібу:
– Катька взагалі на всіх вішається, з усіма пересварилася. Таміла, маленька, пухка, вже й заміж виходила, але встигла розлучитися. У Свєтки хлопець в армії. Ну, ти розумієш, тут наречену тобі шукати нема рації. 
– Мені не потрібна наречена. Чого ти взяла?
– Приїхав у місто, увечері гуляєш.
– Вітчим вигнав. Поки що у дядька живу. Піду восени до училища вчитись на токаря.
– А я думала, що ти мене загубив, – кепкувато промовила дівчина. 
«Добре, що темно, вона мене не бачить», – подумав юнак, почервонівши. А вголос сказав:
– Нікого я не шукаю.
Дівчина, впевнена у своїх чарах, почувши таке, розгнівалася:
– Знайомся, з ким хочеш, мені немає до цього жодної справи.
– Може тебе проводити? – Запропонував хлопець.
– А потім не заблукаєш?
– Сподіваюся знайду дорогу.
Вони неквапливо пішли алеєю. Ніч входила у свої права, перетворюючи парк на чарівну казкову країну, де дерева – її мешканці, чагарники – небачені звірі, а рідкісні перехожі – прибульці з іншого світу. Почуття ятрили молоді серця.
Нагріта за день земля відпочивала, насолоджуючись прохолодою. 
Закоханим здавалося, що час зупинився і вони йдуть по колу. Насправді Олена повела його довгою дорогою. Коли підійшли до хати, на подвір'ї сидів Анатолій. Він зло сплюнув:
– Довго гуляєте.
– Ну, чого причепився? – Запитала дівчина. 
– Я з тобою ще поговорю, сусіде. 
– Тільки зачіпи його, – втрутилася Олена.
– Ось торкнувся, – і хлопець із силою штовхнув Гліба, той від несподіванки мало не впав, але у відповідь ударив кривдника по плечу.
– Слухай, погань, – залаявся агресор. – Це моя дівчина. 
– Толю, я тобі сказала, не ходи за мною. Я тебе не кохаю.
– А колись любила. 
– Дурна була. 
– А зараз порозумнішала? Колгоспника знайшла?
– Глібе, йди додому, – вона увійшла до під'їзду. 
– Намилити б тобі пику, – грізно сказав Анатолій.
– Спробуй, – з погрозою в голосі сказав юнак і пішов геть.
Серце його шалено билося, він готовий був битися за своє кохання, за свою дівчину. 
«Олена мене помітила, впізнала. Може, я їй подобаюсь? Завтра зранку зателефоную». 
Але тільки-но він переступив поріг будинку, задзвонив телефон. Стривожений голос запитав: 
– У тебе все гаразд? Толік не чіплявся? 
– Не хвилюйся, все добре.
– А хто ще про тебе думатиме? 
Говорили багато і ні про що. Домовилися зустрітись завтра ввечері.