Вигнанец

                                          Вигнанець

Рожева смуга зорі висвітлила небо. Ранкова прохолода охоплювала розгубленого Гліба, він рушив швидше, щоб зігрітися. Збоку здавалося, що людина кудись поспішає.
Насправді, сьогодні він пішов з дому, вірніше, його вчора вигнав вітчим. Вигнанець ночував у гаражі. Мати залишилася чергувати на фермі і в їх розбираннях не брала участі.
Дядько Павло з'явився в їхньому будинку майже відразу, як тільки посадили до в'язниці рідного батька. Павло був неробою, п'яницею та злодієм, ще й розпускав руки на матір. Мати очі відводила, коли той лаяв її сина і навіть бив. Зиму пережили, Гліб закінчив дев'ятий клас.
– Тепер я нізащо не залишусь. Поїду, знайду дядька Сашка, все йому розповім. – Погрожував син, але мати не вірила, що син може залишити її та поїхати до міста. 
Вона давно посварилася з братом через будинок, в якому вони жили, коли померла бабуся. Тепер місця в ньому і йому немає.
У селі людей улітку додалося, багато сімей приїжджали на відпочинок із міста. Олена, онука сусідки, гостювала на канікулах і дуже сподобалася хлопцеві. Не раз спостерігав за нею, коли дівчина з сапкою в руках полола город, поливала квіти. 
«Яка вона красива, незвичайна!» – Зітхав потайки хлопець, і душа завмирала від щастя та передчуття чогось незвичайного та важливого у його молодому житті.
У місті хлопець легко знайшов вулицю, де жив дядько, вірніше, його теща, у якої вони оселилися після весілля. Тітка Тоня з радістю зустріла його біля воріт:
– Ось це так гість, усім гостям гість. Глібочку, ти звідки? 
– Вітчим вигнав, от і прийшов до вас.
– Ну, проходь. Мені на роботу, та Альбінку до саду відведу. А ти розташовуйся, в холодильнику знайдеш, що поїсти. Увечері поговоримо. Не нудьгуй.
Вона поспішила, щоби не запізнитися. Поруч із нею йшла дівчинка, озираючись на Гліба, якого бачила дуже давно.
Хлопець ситно та смачно поїв тушковану картоплю, запив холодним молоком, ліг на диван і заснув. Ніч очей не стулив, провів у тривозі, трясло від одкровень вітчима, який говорив, не соромлячись:
– Ти мамці не потрібен, вона мене любить, забирайся геть. Мати з батьком розлучиться, зареєструємось, тоді подумаю, що з цим будинком робити, скоріш за все будемо продавати.
– А нічого в тебе не вийде, будинок оформлений на двох: дядька Сашка та мати. І я неповнолітній, мене не виженеш, — наївно боронив себе, як міг підліток.
– Отже, станеться нещасний випадок. Пішов і не повернувся. 
Тоді Гліб зрозумів, що говорити з цією людиною марно, а коли той кинувся на нього з кулаками, утік.
Прокинувшись, юнак побачив, що спав дві години. Дядько проводив воду у дворі, почав рити канаву. «Треба допомогти», – подумав Гліб. Вийшов з будинку. 
Випивши кухоль холодного компоту, незважаючи на спеку, пішов допомагати копати яму. Поки працював, розмірковував: «Восени до ПТУ піду, місце в гуртожитку дадуть. Через два роки до армії, можливо, там і залишусь, повертатися, схоже, не буде куди. Одного ледаря і п'яниці позбулися з матір’ю, інший такий же прийшов. Батька терпів, бо рідна людина, а цей, козел приблудний, і сам не живе, і іншим не дає. Куди тільки мати дивиться? Скільки ще буде знущатися над нею».
Земля була тверда, як асфальт, але робота, хоч і повільно, все ж таки просувалася.
– Навіщо копаєш за такою спекою? – Почув голос дядька.
– А що без діла сидіти?
– Пішли, поїмо. Розкажеш мені, що сталося?
– Вигнав Пашка з дому.
– А я твоїй матері казав, що добром це не скінчиться. Він або її покалічить, або вона тебе назавжди втратить.
Поки вечеряли, Гліб розповів про свої плани.
– Давай  наступного тижня, коли буду в другій зміні, впритул будемо займатися училищем.
Разом вони швидко докопали яму. Коли прийшов слюсар, лишилося тільки підключити.
Гліб прокинувся рано, почув розмову дорослих.
– Так, шкода хлопчика, – говорила Антоніна Петрівна. – Нехай залишається, ти парове опалення мені в тимчасовій кімнаті до осені проведеш, в ній і  оселиться. Диван туди з передпокою виставимо, стіл, і мені не нудно буде, і тобі помічник. А зимою картоплі більше купимо, проживемо.
– Та я не про те. Він хлопець, що треба. Пашка задурив сестрі голову, а вона й зовсім про сина забула, головне, щоб не втратила його. 
– Що вдієш? Вже все сталося, аби її не кривдив, не ображав.
– Мати, як знала, будинок на неї не оформила, а то вже на вулицю викинув би. Чоловік сестри в місто все поривався виїхати, ніде працювати, бачите, було. І цей ледар.
– Не лайся з ранку раніше, не псуй собі настрій, тобі ще працювати день, –умовляла теща.
Вона побачила посеред дверей Гліба, попросила:
– Прийде майстер із газової служби, проведеш його до хати, нехай порахує, що до чого. І не соромся, їж досхочу. Ми свої, рідні.
– Дякую, тітко Тоня. Я тільки на вас і сподіваюся, бо більше в мене нікого немає. 
Зайшла дружина Сашка, увімкнула телевізор і, кивнувши головою, сіла снідати. Дочка Тоні за столом не сказала жодного слова, просто була мовчазною. 
– Давай швидше, – попередив її чоловік. 
Заспівав мотор машини, і Світлана поспішила, доїдаючи на ходу млинець, запиваючи його чаєм.
– Вдалого всім дня, – побажала вона.
Останньою йшла Петрівна з онукою.
Наступний тиждень пролетів швидко. Сашко відвів племінника до училища, де до армії навчався сам, заспокоївся лише тоді, коли Гліба зарахували на навчання.
– Ну, а тепер справа за тобою. Покажеш себе старанним учнем, отже, і на заводі місце буде. Не лінуйся, і все вийде.
– Я дуже старатимуся.