Розділ 7. Кваритира Лінет.

Розділ 7

 Я прокинулася від тихого стуку, не різкого, а обережного, наче той, хто стояв за дверима, боявся розбудити мене остаточно. Не одразу відповіла, бо тіло було важке, ніби я спала не ніч, а кілька днів поспіль. Голова була порожня і водночас переповнена – дивне, неприємне відчуття, ніби думки десь поруч, але я не могла їх наздогнати. Стук повторився.

– Лілі? – тихо покликала Айві. – Ти прокинулась?

– Так… – я прокашлялася.

 Двері прочинилися, вона зайшла всередину, тримаючи в руках велику чашку. Від неї піднімалася тонка біла пара. Айві виглядала, як завжди, зібраною і спокійною, але її очі одразу знайшли мої – уважні, теплі, трохи стурбовані.

– Я принесла тобі чай, – сказала вона тихо. – Ти майже весь день спала.

 Вона підійшла ближче і сіла на край ліжка, простягнувши мені чашку. Я обережно взяла її в руки і тепло обпекло пальці приємно і заспокійливо.

– Котра година? – спитала я хрипко.

– Вже майже вечір.

– Вечір? – я здивовано підняла на неї очі.

– Ти була дуже виснажена, Лілі. – вона кивнула.

В її голосі не було докору, тільки факт. Я опустила погляд на чай, темна поверхня злегка тремтіла.

– Я не пам’ятаю, як заснула.

– Це нормально. – Айві ледь усміхнулася.

 Вона поправила ковдру на моєму плечі – жест простий, звичний, майже материнський. Кілька секунд вона мовчала, ніби вагаючись, потім все ж таки сказала:

– Тобі дзвонили.

– Хто? – я підняла голову.

– Еліас. – ім’я відгукнулося всередині теплом. – Він питав, чи все з тобою добре.

– А ти що сказала? – я стиснула чашку сильніше.

– Що ти спиш. – вона зробила коротку паузу. – Він звучав стурбовано.

 Це слово зачепило мене.

– Чому? – тихо спитала я.

– Сказав, що Кайден повідомив йому, що ти не будеш на роботі кілька днів. – Айві знизала плечима.

– Що? – завмерла.

– Він сказав, що ти взяла відпустку. – вона уважно подивилася на мене.

– Я… я не брала відпустку. – я похитала головою.

 Айві нічого не відповіла, тільки дивилася і під цим поглядом у мене всередині щось неприємно стиснулося.

– Він сказав, що тобі потрібно відпочити, – додала вона обережно.

 Я згадала його руки, голос: «Я поговорю з Томасом, тобі потрібно кілька  днів.». Тоді це звучало як турбота, а зараз… Я не знала.

– Можливо, він просто хвилюється, – сказала я тихіше, більше для себе, ніж для неї.

– Можливо. – Айві нахилила голову.

 Але в її голосі було щось таке, що змусило мене підняти на неї очі, щось невловиме. Вона простягнула руку і заправила пасмо волосся мені за вухо – жест ніжний, майже дитячий.

– Як ти себе почуваєш?

 Я прислухалася до себе, втома та тяжкість відчувались значно сильніше ніж зазвичай. І десь глибоко – тривога, яку я не могла пояснити.

– Краще, – збрехала я.

 Вона кивнула, ніби прийняла цю відповідь, але не повірила їй повністю.

– Відпочинь ще, – сказала вона тихо. – Робота може зачекати.

 Я мовчала, Айві вже підвелася, але біля дверей зупинилася та обернулася.

– Лілі. – вона дивилася на мене довго. – Якщо щось не так… ти ж скажеш мені?

 Питання прозвучало просто, але чомусь у мене перехопило подих.

– Скажу, – відповіла я.

 Вона усміхнулася і вийшла, тихо зачинивши за собою двері. Я залишилася сама, чай у моїх руках вже почав остигати, а десь глибоко всередині з’явилося дивне відчуття, що щось відбувається без мене і всі про це знають окрім мене. Айві повернулася хвилин за десять. Тоді я вже не лежала – сиділа, підтягнувши коліна до грудей і дивилася у вікно, але насправді нічого не бачила. Думки ходили по колу, впираючись в одне й те саме місце, яке я ніяк не могла чітко сформулювати. Вона зайшла тихо, але цього разу не з порожніми руками, у її пальцях були два складені папірці.

– Я дещо знайшла, – сказала вона обережно.

– Що? – я повернула голову.

 Вона підійшла ближче і сіла поруч зі мною на ліжко.

– Я вчора випрала твої речі. Ти навіть не пам’ятала, як заснула, була вся втомлена… – вона говорила м’яко, ніби виправдовуючись. – І в кишені твоєї куртки були ось ці.

 Вона розгорнула папірці і простягнула мені. Я впізнала їх одразу, серце вдарилося сильніше. Перший – з нерівними підлітковими літерами, адреса квартири, такі собі таємниці Лінет. Другий – написаний моєю рукою, адреса Вейна молодшого. Я провела пальцем по цифрах, ніби перевіряючи, чи вони справжні.

– Це важливо? – тихо спитала Айві.

– Так. – кивнула, мій голос став тихішим. – Дуже. – вдихнула глибше. – Це адреса квартири, яку Лінет купила в секреті від всіх на гроші, що залишилися їй від бабусі з дідусем. Про неї знає тільки її молодша сестра.