Розділ 6. Перші сумніви.

 Сон прийшов не одразу, спочатку була темрява, якась густа, в’язка, така, що її можна було відчути на дотик. Я стояла посеред неї, не розуміючи, де я і як тут опинилася. Під ногами був холодний бетон, босі ступні відчували кожну тріщину, кожну нерівність. Повітря пахло сирістю і чимось металевим – кров’ю. Я не бачила себе, але знала – це я і водночас – ні. Десь попереду почувся звук схожий на кроки, повільні та обережні. Обернулася, але темрява не дала мені нічого, лише відчуття присутності.

– Лілі…

 Голос був тихий, надломлений, жіночий. Я завмерла, бо знала цей голос, але звідки?

– Лінет? – прошепотіла я.

 Відповідь прийшла не словами – руки, вони з’явилися з темряви раптово. Холодні пальці обвилися навколо моєї шиї. Я різко вдихнула, але повітря стало мало, занадто мало. Пальці стискалися сильніше і я схопилася за них, намагаючись відтягнути, віддерти, звільнитися. Шкіра під ними горіла., я не бачила обличчя, лише силует позаду дуже темний та безликий.

– Допоможи…– це сказала я, але голос був не мій, він був її.

 Голос Лінет. У моїй голові промайнуло розуміння – це вона, саме це з нею це сталося. Паніка вибухнула в грудях, я різко рвонулася вперед. Пальці на мить ослабли, цього вистачило, щоб я вирвалася та побігла. Темрява почала розступатися, і я вже стояла на знайомій вулиці.

 Будинок. Будинок її батьків, світло у вікнах, вони були там та могли допомогти. Я кинулася до дверей.

– Відкрийте! – закричала, б’ючи долонями по дереву. – Будь ласка, відкрийте!

 Мої удари лунали глухо та залишалися без відповіді.

– Це я! Це Лінет! – слова вирвалися самі, я не контролювала їх та била сильніше. – Будь ласка! Він тут!

 У відповідь тільки тиша, ніхто не відкривав, ніхто не чув, або не хотів чути. Я повільно обернулася та він стояв там. Точніше тільки тінь без обличчя, він не поспішав, бо знав, що я нікуди не втечу.

– Ні… – відступила назад, притискаючись спиною до дверей.

 Тінь швидко наблизився, руки знову потягнулися до мене. Холодні та нвблаганні пальці знову зімкнулися на моїй шиї цього разу сильніше та боляче. Я намагалася кричати, але не могла, світ почав звужуватися та темніти.

– Лілі…– голос був просто біля мого вуха.

 Я прокинулася різко з судомним вдихом, моє тіло сіпнулося вперед. Кімната, моя кімната і темрява з тишею, але руки… Все ще відчувала їх на своїй шиї та різко схопилася за горло, шкіра була гарячою. Серце калатало так сильно, що боліло, коли я жадібно вдихала повітря, ніби щойно виринула з води.  Це був сон, лише сон, повторила це подумки, але тіло не вірило. Повільно піднялася з ліжка і підійшла до дзеркала. Моє відображення дивилося на мене широко розплющеними очима, воно було бліде, налякане. І на мить… Лише на мить… Мені здалося, що на моїй шиї є сліди пальців. Я різко торкнулася шкіри, а там нічого, лише пульс під пальцями, тому я заплющила очі. Це був не просто сон, а було відчуття, можливопогад. Не мій – її та вперше мені стало по-справжньому страшно, відтоді більше я не могла спати, тому зібралася та поїхала до бюро. Ніч у бюро була іншою, вдень тут завжди був рух, голоси, кроки, дзвін чашок, шурхіт паперу. Вночі – тільки тиша і правда. Я сиділа за своїм столом, освітленим лише настільною лампою. Решта кімнати тонула в напівтемряві. За вікном чорніло небо, в склі відбивалося моє власне обличчя – втомлене, зосереджене, чуже. Сказала всім, що буду вдома відпочивати, але не змогла, щось не давало. Сон, руки на шиї і це відчуття, що ми дивимося не туди. Переді мною лежала папка справи Лінет, я відкривала її вже десятки разів. Знала майже напам’ять, але сьогодні дивилася інакше. Не як слідча, як людина, яка сумнівається, повільно перегортала сторінки: фото, протоколи, висновки, свідчення. Мої пальці зупинилися на звіті первинного огляду тіла.

« Дата. Час. Підпис. Евелін». – Все правильно.

 Я перегорнула далі. Звіт про прийняття доказів у лабораторію.

 Дата. Час. Підпис…

 Насупилася, повернула сторінку назад, потім знову вперед і так ще раз. Моє серце почало битися швидше, бо підпис був Кайдена. Це не було дивно саме по собі, він мав доступ,був старшим слідчим, але…

 «Час. 22:14»  – нахилилася ближче.

 Завмерла, бо чітко пам’ятала той вечір. Ми всі були тут разом, коли прийшли результати підтвердження особи та Евелін сказала: «Це вона». Подивилася на інший документ. Час підтвердження особи: 23:02. Відчула, як холод повільно розливається всередині, здавалося, що це неможливо. Я перевірила ще раз.

 22:14 – прийняття зразків і первинна реєстрація.

 23:02 – офіційне підтвердження.

 Я відкинулася на спинку стільця. Кайден зареєстрував докази раніше, ніж вони були офіційно підтверджені, раніше, ніж ми всі зібралися та ніж…він міг знати напевно.

– Може, це просто формальність, – прошепотіла я сама собі.

 Може так, а може й ні. Я швидко знайшла журнал доступу до лабораторії, пальці стали трохи тремтіти доки я перевіряла список імен, картки доступу.

 Час входу. Нора. 19:42 , Евелін. 20:11 … Кайден. 21:03

 Я затримала подих, бо він був там один. Можливо це нічого не означає. Він міг прост перевіряти, контролювати, бо це його робота. Так? Я