Розділ 5. Вейн молодший.

Розділ 5

 Ми сиділи в машині вже близько трьох годин не рухаючись, спостерігаючи за будинком. Вечірнє світло поступово тьмяніло, тіні дерев довго простягалися через подвір’я. Я майже занурилася у свої думки, намагаючись відслідкувати кожен рух молодшого Вейна, коли раптом він підняв голову й затримав погляд у нашому напрямку.

– Еліасе… – прошепотіла я, відчуваючи, як серце пропустило удар. – Він нас помітив.

 Еліас нахилився ближче, підняв руку, мовлячи «спокійно». Його очі були спокійні, але уважні, він вловив ту мить, коли брат Вейна відчув щось неприродне. Через секунду він відвернувся, ніби спочатку намагався приховати підозру, але потім, зробивши кілька кроків спокійно, але впевнено вийшов до нас на подвір’я. Серце моє забилося сильніше, а руки тремтіли від хвилювання.

– Привіт, – сказав він спокійно, але в голосі відчувалася нотка напруження. – Я бачу, ви за мною спостерігаєте.

 Я намагалася приховати здивування і трохи відсунулась, щоб здаватися менш помітною. Еліас тихо спрямував руку в бік дверей машини, щоб не робити різких рухів.

– Ви помилилися, – продовжив, роблячи крок ближче. – Я лише прогулювався по подвір’ю, але якщо ви хочете, можемо зайти всередину й обговорити це як слід. – його погляд був уважний, він оцінював нас обох, але не агресивно. – Запрошую.

 Одразу відчула, як всередині мене підступає суміш страху і цікавості. Це була справжня перевірка: з одного боку – підозра, з іншого – можливість нарешті почути його слова і, можливо, знайти підтвердження своїх спостережень.

– Тільки спокійно, Лілі. Залишайся з ним на рівні очей, слухай, але не давай себе вивести з рівноваги. Ми зробимо це безпечно. – Еліас нахилився до мене і тихо промовив.

 Подивившись на Еліаса я кивнула й вдихнула глибоко відчуваючи, як пульс прискорюється. Ми відчинили двері машини і вийшли на подвір’я. Молодший Вейн, не відводячи погляду, відкрив двері свого будинку і жестом запросив нас всередину.

– Будь ласка, – сказав він, і я помітила легкий тремтячий рух у його руках, який видавав внутрішню напругу. – Тут спокійніше поговорити.

 Я крокувала слідом за Еліасом, відчуваючи, як серце тремтить, але одночасно всередині прокидається цікавість. Це була можливість наблизитися до правди, навіть якщо небезпека була поруч. Ми переступили поріг, запах домашнього затишку змішався з відчуттям напруги, яке стояло у повітрі між нами.

– Сідайте, будь ласка, – сказав Вейн молодший спокійно, але я відчувала, що кожне його слово обережно відбирало мою довіру.

 Еліас сів поруч зі мною, це дало легкий спокій, просто тому, що його присутність була опорою. Я сіла обережно, тримаючи блокнот на колінах, готова записати кожне слово. Еліас зайняв позицію поряд, поглядом заспокоюючи мене.

– Тепер поговоримо відверто, – промовив молодший Вейн, голос його вже не був загрозливим, але сповнений рішучості. – Я хочу, щоб ви зрозуміли, що тут сталося…

 Слухала кожне слово, відчуваючи, як напруга зростає та розуміла, що ця розмова стане ключем до всього, що ми намагаємося розплутати.

– Я знаю, ви думаєте, що я причетний до того, що сталося з Лінет, – голос був рівним, але очі блищали сумнівом і болем. – Але повірте, це не так. Я любив її, люблю зараз і не зробив би нічого, щоб їй зашкодити.

 Я дивилася на нього, помічаючи, як він стискає кулаки, неначе намагається приборкати власні емоції.

– Напередодні її зникнення ми справді посварилися, – продовжив він, – і причина була у її виборі. Вона не хотіла залишатися поруч з моїм братом… – він ковтнув – …і мені доводилося втручатися, бо бачив, як він намагається контролювати її життя.

 Моє серце прискорилося, він говорив спокійно, але слова лягали на душу важким каменем.

– Вона завжди була життєрадісною, усміхалася, світ для неї був кольоровим, а він… Він не давав їй свободи, все мало бути під його контролем. Я намагався захистити її, – його голос тремтів вже сильніше. – Ви не можете уявити, наскільки важко спостерігати, коли той, хто повинен любити і берегти, стає тюремником.

 Робила вигляд, що уважно слухаю, намагаючись не виказувати емоцій, але всередині мене щось повільно змінювалося. Я дивилася на нього і ловила себе на дивній думці: мені було легко поруч із ним. Не тому, що він говорив правильні речі, а тому, як саме він їх говорив. Вейн молодший не поспішав переконати нас, не вимагав віри, не тиснув. Він ніби просто розповідав історію, яка досі боліла йому самому. Його погляд не шукав виправдання, він не відводив очей, коли говорив про Лінет. Навпаки – щоразу, коли вимовляв її ім'я, у його голосі з'являлося щось майже невловиме: сум, провина, безсилля. Так не звучить людина, яка намагається виграти суперечку. Так іноді звучать ті, хто не зміг врятувати когось важливого.

 Я мимоволі згадала старшого Вейна, його слова теж здавалися логічними. Він теж відповідав спокійно, але після кожної розмови з ним залишалося дивне відчуття, ніби ти щось пропустив. Наче він говорив багато, але жодного разу – про головне, фрази були бездоганно складені, однак у них не було місця для чужого болю. Він пояснював, аналізував, будував версії, але жодного разу не запитав, що пережила Лінет. Навіть коли говорив про її смерть, це звучало так, ніби йшлося про проблему, яку потрібно вирішити, а не про людину, яку він нібито кохав.