Розділ 4. Вейн старший.

Розділ 4

 У кафе було тепло і людно, за великими вікнами повільно рухалося місто, машини ковзали мокрим асфальтом, а перехожі ховали обличчя в шарфи від холодного вітру. Всередині пахло кавою, корицею і чимось солодким, що нагадувало дитинство, хоча я не могла згадати – що саме. Айві сиділа навпроти мене, обхопивши долонями чашку і уважно слухала. Вона завжди слухала саме так – не перебиваючи, не відволікаючись, для неї не існувало нічого важливішого за твої слова.

– То це точно вона? – тихо запитала подруга , коли я закінчила.

 Я кивнула і провела пальцем по краю чашки.

– Так. ДНК підтвердило, її звали Лінет, знайшли в готельному номері… – я на мить замовкла, підбираючи слова. – Це було нещасливою смертю, тобто не випадковою.

– І що тепер? – Айві трохи насупилась.

– Тепер вони шукають того, хто це зробив, бо очевидно, що вона захищалася. Під нігтями знайшли чужу ДНК, це допоможе встановити, хто був із нею в номері.

 Я сказала це впевнено, або мені хотілося вірити, що все саме так і працює, що є сліди, відповіді, логіка.

– Коли вони отримають результати, це діло закриють, – додала я і спробувала усміхнутися. – І, мабуть, я знову буду шукати роботу.

– Ти так спокійно про це говориш. – Айві підняла брови.

– А як інакше? Я ж там тимчасово, навіть не впевнена, що їм справді потрібен художник. Це була скоріше формальність.

 Вона дивилася на мене довше, ніж зазвичай так, ніби хотіла сказати щось інше, але стрималася.

– Лілі, – сказала вона нарешті, – а ти впевнена, що вона просто жертва випадку?

– В сенсі? – я не одразу зрозуміла питання.

– Ти казала, що її чоловік поводився дивно, батьки щось не договорюють, сестра хвилюється. – Айві знизала плечима і зробила ковток кави.

 Я згадала ту дівчинку та те, як вона весь час прислухалася до розмови дорослих,  шукала момент, коли їй дозволять сказати правду. Її пальці тремтіли, стискаючи рукав светра, а в очах було щось набагато глибше за тривогу – провина людини, яка давно бачить небезпеку, але ніхто не хоче її слухати. Коли вона говорила про сестру, це не звучало як припущення, а звучало як крик про допомогу, який надто довго залишався непочутим.

– Це нормально, – сказала я тихіше, ніж хотіла. – Коли людина зникає, всі починають шукати винних.

– А якщо вона не просто зникла? – Айві нахилилася ближче. – Якщо вона тікала? Лілі, – продовжила вона обережно, – іноді люди тікають не просто так, іноді вони тікають від когось.

– Поліція знайде відповідь, – сказала я. – ДНК все покаже, це питання часу. – відчула, як щось ворухнулося всередині.

 Айві не заперечила, лише кивнула, але я бачила, що вона думає про щось інше.

– Можливо, – сказала вона після паузи, – тобі варто ще раз поговорити з її сестрою.

– Навіщо? Ми вже були там. – здивовано підняла на неї погляд.

– Ви були там із батьками, – м’яко виправила вона. – А діти рідко говорять правду при дорослих.

– Вона дитина, Айві.

– Саме тому.

– І як ти це уявляєш? – спитала я. – Ми не можемо просто прийти і забрати її на розмову.

– Можете не забирати, просто знайти спосіб поговорити без їх присутності. Наприклад, після школи. – Айві ледь усміхнулася.

– Це звучить, як погана ідея.

– Це звучить, як чесна ідея, – тихо сказала вона.

 Я подивилася у вікно на своє відображення, воно здалося мені трохи чужим наче я дивилася на себе крізь воду.

– Думаєш, вона щось знає?

– Думаю, вона самотня, – сказала вона. – А самотні люди часто говорять більше, ніж планували. – Айві відповіла майже одразу.

– Чому тобі це так важливо? – знову подивилася на неї.

– Бо це важливо для тебе. – вона усміхнулася тепло та майже сумно.

 Хотіла заперечити, але не змогла, замість цього я кивнула. Відчула, що, можливо, це розслідування закінчиться не так швидко, як я думала.

 Сьогодні я прийшла до бюро трохи раніше, ніж зазвичай. Будівля ще не встигла наповнитися голосами, коридори здавалися довшими, ніж вчора. Світло ламп було холодним, майже лікарняним, від цього все виглядало занадто чітким та безпечним лише на перший погляд. Вже хотіла звернути до свого кабінету, коли почула неголосні, напружені голоси з кінця коридору. Двері кімнати для допитів були зачинені, а поруч, у маленькій суміжній кімнаті зі склом був Кайден. Він не одразу мене помітив, стояв, засунувши руки в кишені, дивився вперед крізь темне одностороннє скло, за яким допитували чоловіка Лінет.

– Він уже тут? – тихо спитала я, зупинившись поруч.

– Так. – Кайден ледь повернув голову.

 Його голос був спокійний, але в погляді читалася зосередженість. Я обережно подивилася крізь скло, в кімнаті за столом сидів чоловік, Еліас був навпроти нього. Чоловік виглядав виснаженим – неохайна щетина вкривала щоки, волосся було скуйовджене, ніби він не спав кілька ночей поспіль. Його руки лежали на столі, пальці постійно рухались – то стискались, то розтискались. Еліас говорив спокійно, як завжди.