Розділ 2. Перші підказки

Розділ 2

 Вечір опустився тихо. Місто за вікном ламало сонячне світло на останні промінчики, а я сиділа на дивані в невеликій квартирі, де вже тиждень живу разом із подругою. Її звали Айві Картер, ми разом вчилися в колледжі.

 Вона була струнка, не висока, з довгим каштановим волоссям, що трохи спадало на плечі, завжди трохи розкута у рухах, але водночас уважна до дрібниць. Її очі – великі, темно-зелені – завжди бачили більше, ніж вона дозволяла собі промовити. Поряд з нею на дивані лежала тепла пледова ковдра, вона сіла зручно злегка підклавши руку під щоку, ніби готувалася слухати все без упину.

– То як перший день? – запитала вона, злегка посміхаючись. – Розкажи мені все.

Я розвела руками, намагаючись пригадати.

– Було… По-різному, – почала я. – Нове місце, нові люди. Еліас одразу показав, що тут легко дихати. А Кайден… Він більш закритий, мені здається, що за цим щось стоїть.

Подруга нахилилася трохи ближче.

– За закритістю часто ховається щось цікаве, – сказала вона м’яко. – Ти маєш на увазі, що він дивний чи щось інше?

– Не можу сказати точно, – відповіла я. – Але він не такий, яким здається на перший погляд. А Еліас, з ним відчуття, що знаєш його все життя. Він відкритий, добрий і водночас розуміє, про що ти думаєш, навіть не кажучи про це.

Подруга усміхнулася, наче слухає не просто історію, а маленький секрет.

– Звучить, ніби ти вже вибрала улюбленого, – сказала вона жартівливо.

Скоса глянула на неї.

– Ні-ні, це просто перше враження, потрібно ще розібратися, – сказала я. – Але він справді допомагає почуватися тут спокійніше.

Подруга кивнула.

– Розумію, – сказала вона. – Нове місто, нова робота, добре, що ти не одна.

Відчула тепле відчуття у грудях, її присутність давала відчуття дому та спокою.

– А Кайден? – продовжила вона, нахилившись трохи вперед. – Ти його ще не розкусила?

Я зітхнула і подивилася у вікно, де вечірнє світло ламалося на стіни.

– Ні, – сказала я. – Він складний, але водночас відчуваєш, що за його холодністю щось приховано. Може, він просто обережний, або ще щось інше.

– Ну, головне, щоб ти не втратила голову, – пожартувала вона тихо сміючись. – І щоб ті твої відчуття не ввели в оману.

– Обіцяю, – сказала я та посміхнулася.

 Вона кивнула, немов схвалюючи.

– Тоді добре, – сказала. – Перший день закінчено, тепер можна просто випити чаю і розслабитися.

 Ми сиділи разом на дивані, тримаючи кружку в руках тепло пледа і спокій цього вечора огортали мене. Вперше за день мені здалося, що все нове місто, нова робота, нові люди – це не так страшно. Навпаки, відчуття було, ніби я дійсно на своєму місці.

 Я розповіла Айві про перший день, про бюро, про Кайдена і Еліаса, про першу справу. Вона сиділа поруч на дивані слухала і час від часу кивала, мовби вже чекала на ці слова.

– Тобі треба придивитися до Кайдена, – сказала вона тихо. – Ти відчуваєш, що він закритий, правда? Але за цим щось ховається, не можу сказати точно, що, але будь уважна.

– Іноді хочеться сприймати його за гарного хлопця, а іноді – ні. – я знизала плечима.

– Саме про це я й кажу, – Айві посміхнулася. – Не забувай триматися поряд з тими, кому довіряєш. Еліас хороший з твоїх слів, з ним відчуваєш спокій, наче знаєш його все життя, хоча зустріла вперше.

 Я відчула дивний присмак тепла всередині, легкий шепіт, який не можна пояснити словами.

– Дивно, – прошепотіла я. – Іноді здається, що я вже була тут раніше і вже знала, що робити…

Айві нахилилася ближче і поклала руку мені на плече.

– І це нормально, Лілі, – сказала вона м’яко. – Просто слухай себе та пам’ятай: я завжди поруч, ти завжди можеш на мене розраховувати.

 Її слова злегка втішили, навіть легкий холодок всередині став трохи теплішим. Я ковтнула і посміхнулася майже щиро.

– Дякую, Айві, – тихо сказала. – Це дуже важливо.

 Вона посміхнулася у відповідь, вечір у квартирі став трохи спокійнішим, м’яким, без жодної тривоги. Навіть ті дивні відчуття, які з’являлися всередині, здавалися тепер лише легким шепотом перед новим днем.

 Ранок був ясним, але прохолодним. Ми з кузенами сіли в машину – Еліас за кермом, Кайден поруч, а я на задньому сидінні з папкою в руках. Папка містила нотатки, фотографії та короткі записи про справу, але поки що вони здавалися просто матеріалом для навчання.

– Тобі зручно? – запитав Еліас, кидаючи мені погляд через плече.
– Так, дякую, – відповіла я, злегка поправляючи папку на колінах.

 Кайден мовчки дивився вдалечінь, але коли заговорив, його тон був майже легковажним:
– Родина, до якої ми йдемо, зовсім звичайні люди, не чекай драми. Просто треба слухати і записувати.

Я кивнула, кажучи правду, його спокійна впевненість, як і раніше, трохи збивала з пантелику.

– Jane Doe не має імені, але родина описує її як звичайну жінку, – продовжив Еліас спокійно. – Вони бачили її останнім часом, пам’ятають деталі, які можуть допомогти скласти картину.

 Кайден скоса глянув на мене, я відчула легку тремтливість, але не могла зрозуміти чому.
– Іноді люди роблять помилки, – сказав він ненав’язливо. – Але це не означає, що все було погано. Важливо слухати обох, не забувати про контекст.

 Ми приїхали до невеликого будинку з білими вікнами та акуратним садком. Відчувалося тепло, простота та затишок. Двері відкрила жінка середнього віку, посміхнулася і запросила нас всередину.

– Мати Джейн, – тихо представив Еліас. – Дуже вдячні, що зустрілися з нами. – звернувся до жінки.

 Вітальня була невеликою, затишною, на стінах висіли фотографії: родинні портрети, світлі моменти життя. Мати виглядала спокійною, трохи стурбованою, але ввічливою. Батько – мовчазний, уважний, з поглядом, який ніби підказував: «Ми намагаємося бути корисними». Молодша сестра Джейн сиділа за столом, тихо переглядаючи старі записи та фотографії. Вона здалася мені дуже уважною, але трохи замкненою. Коли я підійшла ближче, вона тихо кивнула, мені здалося, що у її очах – легкий вогник розуміння.