Розділ 1. SILVERLINE FORENSICS

Розділ 1

 Я прийшла до бюро в понеділок зранку, пам’ятаю це чітко. Понеділок завжди здавався мені днем з якого можна почати все спочатку. Новий блокнот, новий план, нова робота. Це місто не було для мене новим, але й рідним я його вже не відчувала, бо поїхала звідси ще дитиною. Пам’ятаю коробки в коридорі нашого старого будинку, запах пилу і маму, яка весь час повторювала, що це «лише на кілька років». Тато отримав роботу в іншому місті і ми поїхали швидко – майже без прощань. Я тоді не розуміла, що іноді люди їдуть назавжди. Минуло багато років, я виросла в іншому місці, закінчила навчання, побудувала життя, яке здавалося цілком моїм, потім одного дня з’явилася пропозиція роботи. Хтось із бюро знайшов мої дослідження, мої звіти, у листі писали про хорошу посаду, про можливості, про те, що їм потрібен спеціаліст саме з моїм профілем і що місто було б раде моєму поверненню. Довго вагалася, адже повернення в місця, де ти колись жив, завжди здається дивною ідеєю. Ти відкриваєш двері в кімнату, яку залишив багато років тому і не знаєш, що там на тебе чекає, але зрештою я погодилася. Можливо, через роботу, можливо, через відчуття, що деякі речі в житті потрібно замкнути правильно. Тому я повернулася.

 Будівля бюро була світлою, з великими вікнами крізь які сонце падало занадто рівно, ніби намальоване. Я зупинилася перед скляними дверима і на мить затримала подих. Чомусь здалося, що повітря трохи густіше ніж має бути. Я списала це на хвилювання. На дверях срібними літерами було написано: «SILVERLINE FORENSICS». Провела пальцями по холодній поверхні скла і зайшла всередину. Всередині було тихо, не робоча тиша – інша. Та, що з’являється перед грозою або після поганих новин. Зробила кілька кроків коридором. Підлога була холодною – я це знала, але не відчула, дивно.

– Ви до нас? – почувся голос.

 Я обернулася, він стояв у кінці коридору. Спокійний, зібраний. З тим поглядом, який оцінює тебе ще до першого слова. Темне волосся, світлі очі і постава людини, яка звикла тримати ситуацію під контролем.

– Так. Я художниця. Ви залишали заявку.

Він підійшов ближче.

– Еліас Холлоуей, – сказав чоловік. – Ми чекали на вас, Ліліанн Ґрей.

 Було дивно чути своє ім’я з його вуст, було враження, що він знав мене трохи довше, ніж кілька секунд. Еліас кивнув і жестом запросив пройти. У якийсь момент мені здалося, що світло в коридорі мигнуло, а може, це я кліпнула занадто повільно. На секунду все стало глухим, наче звук занурили під воду, потім все повернулося.

– Ви добре себе почуваєте? – запитав він.

– Так, – відповіла я. – Просто не виспалася.

 Я не знала чому збрехала. Насправді я почувалася нормально, мабуть.

– Ходімо, – сказав Еліас м’якше. – Я покажу вам бюро.

Ми рушили коридором.

– Річард Браун багато розповідав про вас, – додав він. – Сказав, що ви одна з найкращих художниць з якими він працював.

Я відчула, як напруга трохи відступила.

– Він перебільшує.

– Річард не з тих, хто перебільшує.

 Ми зупинилися біля відчинених дверей, всередині стояв ще один чоловік. Він був схожий на Еліаса – ті ж риси, але гостріші, холодніші. Його погляд одразу зупинився на мені, здалося, що я була не людиною, а доказом.

– Це Кайден Кроуфорд, – сказав Еліас. – Мій брат. Точніше кузен.

Це пояснювало схожість.

– Вона та художниця? – запитав Кайден.

Не «Ви». Вона.

– Так, – відповів Еліас спокійно.

Кайден дивився на мене кілька секунд довше, ніж мені було комфортно.

– Річард Браун може помилятися, – сказав він.

Його голос був рівний. Без емоцій.

– Всі можуть, – відповів Еліас.

Між ними повисло щось невидиме, Кайден відвів погляд першим.

– Побачимо, – сказав він.

– Не звертайте уваги, – повернувся до мене Еліас. – Він завжди такий на початку.

– Я не звертаю, – відповіла я.

Це була правда. Мене це не образило, але щось у його погляді залишило слід.

– У нас є кухня. Кава допомагає пережити перший день, – сказав він. – Пізніше покажу де вона.

Я ледь усміхнулася.

– Тоді вона мені знадобиться.

Він усміхнувся у відповідь та зупинився біля великої коркової дошки. До неї були прикріплені фотографії. Частину закривали сірі картонні листи закріплені металевими кнопками. Кайден теж був там, він стояв до нас спиною.

– У нас є фото, – сказав він не обертаючись. – Але фото – це не обличчя.

 Еліас нічого не відповів, я теж. Кайден зняв один із картонів – чорно-біле зображення, жінка, закриті очі, спокійне обличчя, ледь помітні сліди синців під вилицею. Я автоматично випрямилася, не через страх, а через роботу.

– Ви бачите її, – продовжив Кайден рівним голосом. – Але не знаєте ким вона була. Камера фіксує форму. Ви повинні відновити людину.