Післямова

1

Світло пробивалося крізь тонкі білі фіранки — м'яке, ранкове, майже прозоре. Воно лягало на обличчя Яри теплими плямами торкаючись повік, змушувало її кліпати.

Вона не знала, скільки часу минуло, час не мав значення, просто лежала. Атмосфера і ця кімната здавалася не знайомою. 

Біла стеля та стіни. Запах — чистий, стерильний, без жодного відтінку. Не пахло пилом, не пахло книгами, не пахло фіалками. Тільки спирт і білизна.

Яра повільно повернула голову.

Поруч — тумбочка. На ній — склянка з водою, годинник, стара книга в потертій обкладинці. Яра впізнала її. Та сама. Вона простягнула руку, торкнулася обкладинки пальцями — шорстка, тепла. Відкрила книгу. Звичайні сторінки. Звичайний текст. Роман. Про кохання, про втрату, про те, як важко бути собою. Вона закрила книгу. Серце калатало десь у горлі, хоча не знала чому. Двері відчинилися.

У кімнату зайшов чоловік. Високий, світловолосий, у білому халаті. Його очі були блакитними, чистими, без тіні. Він був занадто гарним, як на лікаря. Усміхався — тепло, привітно, як усміхаються людям, яких давно не бачили.

— Доброго ранку, Яро.

Його голос був низьким, м'яким та заспокійливим.

— Як ви почуваєтесь?

Вона дивилася на нього. І не впізнавала.

— Де я? — запитала вона. Голос був хрипким, наче вона не говорила довгі роки.

— Ви в безпеці. В лікарні, уже дуже давно.

Лікар підійшов ближче і вона відчула запах. Тонкий, ледь вловимий, але знайомий. Дим. Озон. Дерево. Від нього пахло так само, як пахло від... Вона не могла згадати.

— Ви пам'ятаєте, як вас звати?

— Яра, — відповіла вона запинаючись. — Яра.

Він кивнув.

— А я — доктор Марк. Я ваш лікар.

Він сів на стілець біля ліжка. Його рухи були спокійними, розміреними, плавними. 

— Ви тут уже багато років, Яро. З того самого дня, коли вам виповнилося шість.

Вона завмерла.

— Що?

— Це важко прийняти, — сказав він тихо, майже ніжно. — Але ви були дуже хворі. Ваша уява створила цілий світ, щоб захистити вас від болю.

Вона дивилася на нього, і ці його слова не доходили до її свідомості.

— Який світ? — прошепотіла вона.

Він сумно усміхнувся.

— Світ, у якому ви могли бачити те, чого не бачать інші. Світ, у якому ви могли рятувати людей. Світ, у якому ви не були самотні.

Вона закрила очі. Перед нею промайнули обличчя. Мама. Софія. Дан. Азель.

— Азель... — прошепотіла вона.

— Кого ви назвали? — запитав лікар.

Вона відкрила очі.

— Чоловік. Високий, з попелястим волоссям... Він був моїм сусідом.

Лікар похитав головою.

— У вас ніколи не було сусіда з таким ім'ям, Яро. Ви жили самі. Ваша мама й сестра приїжджали до вас, але ви нікого не пускали.

Вона відчула, як земля йде з-під ніг.

— Але я пам'ятаю...

— Це нормально, — сказав він майже ніжно. — Ваша уява була дуже яскравою. Але тепер ви одужуєте.

Вона дивилася на нього. На його блакитні очі. На його світле волосся. Він це казав так впевнено. 

— Ви пахнете, як він, — прошепотіла вона відвертаючись. 

Лікар здивовано підняв брову.

— Мій парфум? — він знизав плечима. — Це звичайний одеколон. Дим, дерево, трохи озону. Нічого особливого.

Вона закрила очі. Невже це все був лише сон? Але чому тоді вона відчуває, що це не правда?

2

За вікном стояло місто. Яра дивилася на нього з вікна лікарняної палати й не впізнавала. Сірі будинки, жовті ліхтарі, дерева, що скидали листя. Усе було таким самим, як завжди.

Вона дивилася на людей унизу — вони йшли, сміялися, поспішали. І ніхто з них не світився. Ніхто не мав кольору. Тільки сірі, однакові, звичайні люди. Вона не чула голосів. Вона не відчувала запахів. Вона була звичайною.

Двері за її спиною відчинилися.

— Яро!

Вона обернулася.

Мама стояла на порозі. За нею — Софія. Вони усміхалися, плакали, сміялися одночасно.

— Ти прокинулася! — мама кинулася до неї, обійняла так міцно, що Яра ледь не задихнулася в їх обіймах. — Ми так боялися за тебе! Ти ж не приходила до тями стільки років!

Вона дивилася на них. На мамині очі — червоні від сліз, але щасливі. На Софію — таку саму, як у її спогадах, тільки трохи старшу, дорослішу.

— Скільки? — запитала Яра тихо. — Скільки років?

Мама завагалася.

— Тобі вже двадцять пʼять , доню.

Яра відчула, як перед очима все поплило і підлога наче пошатнулася.

Двадцять пʼять? 

Вона пам'ятала себе в шість років. Пам'ятала похорон батька. Пам'ятала, як уперше побачила тінь над його труною. А потім — нічого. Тільки сон. Довгий, нескінченний сон.

— Ходімо, доню — сказала мама, беручи її за руку. — Ходімо додому.

3

Таксі їхало знайомими вулицями. Яра дивилася у вікно на будинки, дерева, людей. Усе було таким самим. Усе було звичним. Та вона більше не відчувала нічого. Ні голосів мертвих, ні аур людей. Не відчувала запаху, страху чи їх болю.

Машина зупинилася біля старого будинку. Яра вийшла з машини і озирнулася .Все те ж саме, як вона памʼятала. Сірі стіни, облуплена фарба, старі двері з іржавим замком.

Вона зайшла всередину.

Сходи були такими ж, як у її снах. Вузькі, темні, з подряпаними перилами. Вона піднімалася повільно, торкаючись кінчиками пальців цих старих стін.

На другому поверсі пройшла жінка. Пані Галина. Яра впізнала її одразу.

— Добрий день, — поздоровкалась Яра.

Жінка зупинилась і здивовано поглянула на неї .

— Ви до кого? — запитала вона.

Яра завмерла.

— Я живу тут. На третьому поверсі.

Пані Галина насупилася.

— Дивно,  я тут живу двадцять років і ніколи вас не бачила. Думала, що там ніхто не живе.

Вона пішла. Яра залишилася стояти на сходах, притулившись до стіни.

Піднялася на третій поверх. Двері її квартири були зачинені. Навпроти — двері, за якими колись жив Азель. Вона підійшла до них. Торкнулася ручки. Замкнено. Притулилася вухом — тихо.